зиркнув на нього, немов уздрів чудернацьку комаху.
– Що таке?
– Нога.
– Чому нога?
– Не можу ходити сам. Не вантажник.
– Тоді виходь сюди, – комісар знову витяг нагана.
До нього знову наблизився вусатий Дзюба.
– Слухай, Дьомо, ти б справді закінчував цирк. Жінка не дала вночі? Чого лютий такий зранку?
– Твоя робоча сила, – комісар показав револьвером на принишклих полонених. – Сам потягнеш трупи? Ану, катай!
Дзюба знизав плечима, постукав зігнутим пальцем себе по лобі, але промовчав, поклавши собі більше не втручатися. А Чумаков тим часом знову наставив дуло на Мирона.
– Лягай. Рилом униз.
Шеремет сильно, як міг, притис свояка до себе. Той вивернувся, відштовхнув Артема, прокульгав на кілька кроків уперед, повернувся лицем до приречених.
– Укріпи нас, Господи.
– Вибач, Мироне, – вирвалося в Шеремета.
– Пусте. Яка різниця… Раніше, пізніше. Тебе, мене… Усіх. Хіба не видно…
– Лягай, я сказав! – гаркнув Чумаков.
– Нікуди я не ляжу.
Кажучи так, смертник навіть не дивився на свого ката. Далі, не зводячи очей з товаришів у нещасті, перехрестився широко. Спершу раз, потім удруге. Та покласти ще одного хреста не встиг: зайшовши ззаду, комісар різко вдарив його в спину й копнув носаком перебиту ногу. Мирон упав на закривавлений бетон з криком пораненого птаха. Чобіт Чумакова сильно наступив йому на середину хребта.
– А казав: не ляжеш. Ляжеш, суко!
Щоб улучити в потилицю, комісар нахилився нижче. Хоч вистачило й одного пострілу, проте вистрелив ще раз, ніби й справді розігрував виставу кривавого театру. Де був і драматургом, і постановником, і головним – єдиним! – актором.
– Хто ще хоче? Кому пече зустрітися з вашим богом? Ну ж бо, не сціть! Я поможу!
Відповіддю була мовчанка. Зійшовши зі страченого, Чумаков відступив убік, наче милостиво даючи всім присутнім широке поле для діяльності.
– Починай працювати, контро! Годину вам даю. Не вичистите мені приміщення за цей час – виноситимуть уже вас. Буде кому. Боротьба тільки починається.
Це звучало як пафосний виступ на мітингу й воднораз як беззмістовна промова божевільного, чий хворобливий стан навесні традиційно загострився. Шереметові здалося: комісар починає забалакуватися. Його слова обертаються на скоромовку. Ще трохи – і Чумаков просто на очах не лише у своїх жертв, а й у своїх товаришів ризикує остаточно втратити відчуття всякої реальності.
Артем бачив для себе лише два шляхи. Треба або виконувати наказ біснуватого, вантажити тіла й відстрочити власну смерть на кілька годин, або лягти на землю поруч із убитим Мироном й померти зараз.
Дилема була розв’язана несподівано. Чийсь кулак штовхнув збоку – і тут-таки почулося
