чого від нього хоче вусатий чекіст, селянин спритно, наче його й не били, залазив у кузов. Озирнувся, махнув Шереметові рукою.
– Не стій. Сюди йди. Поможеш.
У віддаленому кутку лежало три лопати.
Навіть за такою страшною роботою час збігав швидко.
Гора мертвих у гаражі з досить низькою стелею здавалася більшою, аніж була насправді: коли трупи почали вкладати у своєрідний катафалк, то виявилося, що їх двадцять три. Дев’ятнадцять чоловіків усякого віку й чотири жінки, всі молоді. Кому належали відрубані руки-ноги, незрозуміло, проте деякі жертви були жорстоко скалічені. Відрубані частини за наказом комісара склали на брезент, замотали у вузол і закинули в кузов, немов мішок зі сміттям.
Ніхто з гурту в губчека не лишився. Усім звеліли моститися поруч із мертвими, по краях прилаштувалися червоноармійці. Тепер кузов був заповнений ущерть, декому для певності довелося влягтися наспід. Ті, що не знаходили вільного місця, змушені були моститися просто поверх трупів. Шеремет далі тримався свого нового товариша, відчуваючи, що хоч вони й випромінюють якусь дивну для смертників упевненість, проте ані він сам, ані селянин не ризикнуть відчайдушно кинутися з вантажівки на ходу, щоб утекти. Час, змарнований серед мертвих тіл, зробив свою руйнівну справу: Артем відчував цілковиту апатію, пригніченість і брак волі до перемоги. Зовсім не думав про можливість порятунку. Лежав собі, дивився в захмарене небо й розумів: ось вона, його остання путь, передсмертна мандрівка, пряма дорога до кінця життя.
Помирати не хотілося. Але й жити, втративши чи не єдиних близьких людей, Ліду та Мирона, та ще й усвідомлюючи, що ту країну, до якої звик, теж невблаганно втрачає, Артем уже не міг. Тобто спробувати можна. Якщо виживе. Тільки не уявляв собі як.
Куди їх везли цього весняного ранку, Шеремет навіть не здогадувався. У камері, корчившись від болю, думав: усе кругом спинилося. Та вперше бозна за скільки часу, – за кілька днів чи тижнів, – вибравшись на свіже повітря, відчув: весна, улюблена пора року поетів і його трагічно загиблої дружини, не вповільнила своєї ходи. Навпаки, виявляла себе нестримно: вітерець не так холодив, обласкав-люючи все довкола першими квітневими повівами й наближаючи буяння природи. Іти з життя, розуміючи це, було ще недоречніше, ще болісніше. Тож Артем, щоб не ятрити душі, заплющив очі й лежав так, трясучись у такт вантажівці, яка підскакувала, коли гутаперчеві шини наїжджали на вибоїни.
Їхали за Київ, на околицю, кудись під дніпрові береги. Незабаром потягло річковою вологою. Шеремет розплющив очі, спробував визирнути з кузова, але дістав легенького, незлобивого тичка прикладом. Червоноармієць тикав більше для годиться, вказуючи приреченому на його місце, аніж хотів його по-справжньому огріти. Артемові навіть здалося, що юнак у будьонівці зовсім не сприймав його за ворога. Йому дали гвинтівку до рук, пояснили, в чому правда і за що треба воювати. Відтепер він старанно виконує наказ свого командира. Найімовірніше, жодну з жертв, хоч мертву, хоч живу, ці бійці не вважали за людей.
