двома таке було не вперше. З-за спини комісара Дьоми Чумакова спокійно, неквапом виступив чекіст, що видався Артемові вельми знайомим. Десь він уже бачив раніше ці вуса, цю солдатську шинель та офіцерського кашкета.
– Е, чо розходилися, дядьки? – промовив, стаючи між ними. – Вам нема чого робити? Роботи непочатий край, а ви кусаєтеся. Хто за вас робитиме? Слуг, знаєте, нема.
Примовки теж видалися знайомими. Тут-таки виринуло з пам’яті: чоловік перед будівлею губчека, заводить і виводить арештантів. Мабуть, це його робота.
– А ти чого завжди лізеш, Дзюбо? – вишкірився на нього комісар.
– Він правильно лізе, Дьомо. Ми ж ревтрибунал, закон і порядок. Влада ми тут, Дьомо. Забув, сам комісаром якихось десять днів? Корона тисне?
– Корона в царя, – відбився Чумаков, але щось невловне таки подіяло на нього. – Лацисові, кажеш? Ну-ну, – він ткнув наган назад у кобуру. – Ненавиджу таких. Ми звільняємо від них наш новий світ. Грамотний дуже, від них саме горе – від грамотних. Бо пишуть щось так, простій людині, робітникові, пролетарю, хрін зрозуміло. Бач, таке хитре будь-кого з неписьменних обдурить. Того їздять всі на нас.
– їздили, – виправив русявий.
– Ага, їздили, – охоче погодився Чумаков. – Тепер не будуть. Край! Коли бачу таких – без суду хочу. Відразу в яму.
– Ну тебе в болото, дядьку, – Дзюба явно звичним, завченим жестом розгладив вуса. – Світова революція ще попереду, а ти вже он як накрутився. Заганяєш, не жалієш себе. Бережи сили, товаришу Чумаков. Тобі до лампочки – революції згодяться. Командуй краще, у тебе он мертвяк під ногами валяється. Неподобство.
Тепер Шереметові здалося, що цей Дзюба має до душі альбіноса якийсь ключик або ж сам комісар уже забув, з чого все почалося. На мертве тіло інженера зиркнув з цікавістю – так, ніби бачив його вперше й зовсім не розумів, звідки воно взялося. Звів очі на решту приречених.
– Чого стали, контро? Загрузли? Три-чотири, приберіть це з-під ніг! Отуди заносьте!
Він тицьнув рукою в прочинені двері гаража. Артем стояв на місці, але двоє незнайомих йому арештантів запопадливо підхопили тіло мерця попідруки, ніби підсвідомо намагаючись своєю метушнею полегшити свою долю. Старання були марні, і всі прекрасно розуміли це. Та зустріти свою смерть однаково ніхто ніколи не готовий. Тож у кожного, навіть коли до нагло перерваного життя лишається тільки один крок, жевріє благенька надія на порятунок чи бодай на попуст.
Шеремет, як ніхто, знав і розумів це.
Мертвого інженера затягли в гараж. Слідом за ними, не дожидаючи наказу, покірно зайшли інші.
Тут лежали трупи.
Багато.
Рахувати їх Шеремет не наважився, але й не злякався. Сприйняв видовище без зайвих, зовсім непотрібних емоцій. Так, ніби зайшов до анатомічного театру на Фундуклеївській[18]. Майбутні лікарі проводили серед крижаних брил та мертвих тіл по півроку, препаруючи й готуючись до іспитів. Артем зовсім недоречно згадав, як зрізався на екзамені з гістології, тож мусив
Тепер – вулиця ім. Богдана Хмельницького в Києві.
