style="font-size:15px;"> Єдиним можливим дрібненьким недоліком є те, що телефон Ніно в мене. Але я готова побитися об заклад, що:
1. У нього вже є новий телефон.
2. Він уже встиг завантажити «Тіндер».
(Чоловікові з таким лібідо секс потрібен щонайменше двічі чи тричі на день. Б’юся об заклад, що він там просто зараз, у цю хвилину. Гаяти не можна ні секунди.)
Так, куди, в біса, Ніно міг податися? Наважуся припустити, що до Італії. Не на Сицилію, це надто вже ризиковано. Його розшукують поліцейські та гангстери. То, може, в Неаполь? Хіба він не згадував його, коли ми планували нашу втечу?
Я пишу в «Свайп Бастер», що шукаю когось на ім’я Ніно Бруска й що востаннє він з’являвся десь у Неаполі. Уводжу фейкову електронну адресу, щоб дізнаватися про результати. У папку «Вхідні» приходить повідомлення.
Нічого. Нічогісінько. Його неможливо знайти. У Неаполі немає нікого, кого б так звали. Можливо, він підписався Джанніно Бруска? Або взагалі якимось іншим іменем?
Оххх. Так у мене скоро руки опустяться. Має бути якийсь простіший шлях.
Я ґуґлю «Як знайти когось у “Тіндері”». Мені видає «Альбіон Сервісез». Тут використовується технологія розпізнавання обличчя. Усе, що мені потрібно, – фотографія. Може, у Бет у телефоні є хоч одна? Я проглядаю її галерею. Тисячі фоток маленького Ерні. Кілька селфі Бет у новій сукні. Кілька типу художніх знімків амфітеатру в Таорміні. І… Оооо, а це що таке? Святкування дня народження. Схоже, це вечірка Амброджо. І Ніно тут є. Так, це він, жодних сумнівів. Стоїть поряд з Амброджо, що задуває свічки. Там темнувато, і його обличчя дрібне, але це може… це може просто спрацювати. Я обрізаю фото та збільшую злочинне спокусливе обличчя Ніно. Завантажую його до програми пошуку та намагаюся вгадати місто. Я знов пробую Неаполь, про всяк випадок. Вбиваю електронну адресу та чекаю… Ну ж бо, ну ж бо, ну ж бо.
У папку «Вхідні» надходить повідомлення.
Ні. Там його немає.
Чорт. Бля. Лайно. Гадство.
А як щодо Лондона? Чи може він досі бути там?
Я вводжу це місто. Завантажую його обличчя. Обличчя, що затьмарило б усіх янголів… Я зітхаю. Сором мені, про що я лише думаю. Я натискаю «Пошук» і кусаю нігті. Якби ж це спрацювало.
Ще одне нове повідомлення в папці «Вхідні».
Нічого. Спробую ще раз.
Рим? Може, там? Це ж Італія.
О БОЖЕ МІЙ, ЦЕ ВІН.
Це, схоже, зовсім нове фото Ніно, без капелюха (що запханий у мою сумку). «Ніно Бруска, 39 років, Рим». Це крутіше за крутість. Я завжди хотіла побувати в Римі. Він точно очолює перелік місць, які я хотіла б відвідати, перш ніж померти. (Рим, Гавана, Лас-Вегас, Банґкок.) Я чула, що там неперевершені секс-клуби. Усе складається просто чудово.
Каси нарешті відкрилися. Я купую квиток в один бік до Рима і чекаю біля воріт. Подорожую під іменем моєї сестри, адже Алві офіційно вважається мертвою. Мій паспорт могли й заблокувати. Не варто ризикувати. Літак злітає за п’ятнадцять хвилин, і я, бля, вже не можу дочекатися. Я сиджу, соваюся на місці й дивлюся новини.
Ох, бля, це ще що таке?
Я витріщаюся на екран телевізора.
Ця жінка – моя мати.
Що
