я.
– Про що це ти взагалі? – Вона дивиться на мене, схиливши голову. Стурбовано закушує губу. – Алві, будь ласка, ти маєш зупинитися. Я серйозно. Це може тебе вбити.
Я спираюся головою на прохолодні білі кахлі на стіні ванної.
Якщо я просто сидітиму тут, мовчки, може, вона забереться звідси?
– Чому ти не підпускаєш мене до себе? – питає вона. – Я твоя сестра. Я тебе люблю. Я вчора говорила з твоїм психологом у школі…
– Що ти, бля, робила? – Як вона сміє? Як вона могла? Обговорювати мене за моєю спиною з тією чотириокою довбойобкою, Лоррен?
– Мені довелося, Алві. Ти така худа. – Вона оглядає мене від голови до п’ят. – Я не знаю, що робити.
Що за хуйня? Вона худіша за мене.
– Чого тобі треба щось робити? Чого ти не можеш займатися своїми собачими справами?
– Це вже маячня якась. Я чую тебе щоразу після їжі. Такі гидотні звуки.
– Даруй, що викликаю в тебе огиду. Я не винна, що мама готує помиї якісь.
– Я стежила за тобою в школі, – каже вона. – Там ти робиш те саме.
– Шкільні обіди ще гірші, – кажу я в підлогу.
Голос Бет змінюється. Стає м’якшим. Тихішим:
– Знаєш, це нічого не змінить.
Я скидаю голову. Витріщаюся на неї. На ній нова рожева блискуча майка з написом «ЯНГОЛ НА 90 %». Треба б мені піти купити й собі таку, зі словами «ДИЯВОЛ НА 90 %».
– Що не змінить чого? – кидаю я.
– Блювати… Отак худнути… Мама не полюбить тебе дужче. Тато не повернеться.
Гаряча кров приливає мені до щік. Це було жорстоко. Серпом по яйцях. Як вона насмілилась отак згадувати тата? Хто їй дозволив? Ця тема типу заборонена. Це таке наше неписане правило: ми ніколи про нього не говоримо. Я хочу її вдарити. Чи, може, схопити керамічну кришку з бачка та розтрощити її гарненьку голівку?
Я думаю про фото, сховане в моєму гаманці «Примарк»; це моє єдине зображення тата. Я його поцупила з маминого весільного альбому. Вона не помітила, що воно зникло. Воно пожмакане, затерте на згинах. Але принаймні я бачу татове обличчя щоразу, коли дістаю його. Я дивлюся на нього та мрію про зовсім інше життя, яке в нас було б, якби мій тато залишився з нами, а не зник. Мені ще й року не було, а потім – раз! – і він розчинився, мов Гудіні. Він зник з лиця Землі, не залишилося ані сліду, ані електронної адреси. Єдиний доказ того, що він узагалі існував, – я (і моя сестра), моє дурнувате ім’я та заяложена фотокартка.
Мама сказала, що він переїхав до Сан-Франциско, щось пов’язане з бухгалтерською роботою, але я знаю, що це не так. Вона все це вигадала. Я обшукала Сан-Франциско, ретельно, як лише могла. Не саме місто (я ніколи не була в Америці). Я обшукувала Інтернет. Кожен якось присутній онлайн. Усі ми існуємо там, у цифровому просторі. І там немає Алвіна Найтлі, ані в Сан-Франциско, ані в жодному іншому місці в Каліфорнії. Я перевіряла, знову і знову, десь раз на два місяці, на випадок, якщо він виник у команді з боулінгу або в життєписі якоїсь компанії, в «ЛінкдІн» чи як гравець у покер, але він не з’являвся ніде.
