двері ванної, але металеву клямку заїдає. Вона затискає мою шкіру. Я зрештою перемагаю її й грюкаю дверима. Мчу донизу, через усі п’ятнадцять сходинок.
Голос моєї сестри гукає мене:
– Алві. Вибач. Повернися. Будь ласка.
Начхати, сучко.
Запізно.
Вівторок, 1 вересня 2015 року
Міжнародний аеропорт імені Анрі Коанди,
Бухарест, Румунія
– Мадам, прокидайтеся, будь ласка, ми на місці.
– Ні, ні.
Клоун. Де клоун? Сидіння мокре від цівки, що витекла в мене з рота, зібравшись у калюжку. Я відчуваю руку, що трусить мене за плече.
– АРРРР! Відчепіться, – кажу я.
– Вибачте, але вам потрібно вставати. Усі інші вже повиходили з літака.
– Літака? Якого літака?
Я розплющую очі. Це та надокучлива стюардеса, Ґвіневра, чи Жеральдина, чи щось таке. І я явно в літаку.
– Де ми? Повторіть. – Я намагаюся сісти.
– Міжнародний аеропорт імені Анрі Коанди. Ми приземлилися в Бухаресті.
Я тру очі обома руками. Мені конче потрібно знову заснути. Я перекочуюся на сидіння та скручуюся, спираючись на подушку.
– Ще п’ять хвилинок, – кажу я.
– Мадам? Мадам?
– Я не хочу йти. Просто дайте мені спокій, – кажу я.
– Ви б хотіли, щоб я забезпечила вам візок?
– Ні. Так. Добре. Як хочете.
Вона зникає, залишаючи за собою лише надто інтенсивний запах іланг-ілангу, перепахчену хвилю. Я заплющую очі. Тихо, лише ледь чутно гуде кондиціонер. Навкруги нікого. Я втискаюсь у синтетичне сидіння. Усе хуйовіше й хуйовіше. Я далеко від дому, хоч де б то було. Єдине, чого мені хочеться, – спати. Але тепер, коли ми приземлилися, я можу увімкнути телефон (не ризикуючи одразу ж померти). Мені потрібно перевірити Ніно.
Я простягаю руку до свого телефона в маленькій сітчастій кишеньці на спинці сидіння переді мною. Утуплююся в екран. Поточне місцезнаходження: «Бухарест, Румунія. Міжнародний аеропорт імені Анрі Коанди».
Плечі в мене напружуються.
Він тут.
– Ось. Ми привезли для вас візок.
Я підводжу погляд і бачу ту стюардесу і з нею ще кількох товаришів. Вони підходять до мого ряду й зазирають. Розглядають мене, обережно, ніби суриката, що вшився з лондонського зоопарку, з піною на роті, – скоріш за все, хворого на сказ.
– Ви готові, любенька? – питає один зі стюардів. – Ми просто піднімемо вас і перекладемо до візка.
– Раз, два, три, взяли.
О Господи, ми вирушаємо.
Піп.
Піп.
Піп.
Візок поволі сунеться вперед, помаранчева лампочка вгорі яскраво блимає. Ми проходимо паспортний контроль
