хочу (якщо тільки це не Ніно). І він здається типу надто громіздким, щоб носити з собою.
Я помічаю прадавній годинник із зозулею, що вмостився на запилюженій полиці.
– Двісті двадцять шість тисяч фунтів дев’яносто вісім пенсів, і я хочу цей годинник.
Я вказую на полицю. Чоловік обертається, щоб поглянути. Чесне слово, не знаю, чому я таке ляпнула. Насправді він мені навіть не подобається. Він пишно оздоблений, різьблений і надто вже недолугий, із дратівливими римськими цифрами, обтицяний дурнуватим листям. Лакований, дерев’яний, із мідними ланцюгами та висячими маятниками. Угорі маленькі дверцята, з яких зозуля має висовувати голову. Либонь, щось таке моя бабуся могла купити в подорожі до Шварцвальда 1928 року.
– Виторгували, – говорить він. – Я перекажу гроші цієї ж миті, просто на ваш рахунок.
Я простягаю чоловікові прикраси Елізабет і міцно плескаю його по плечу.
– Ні, мені вони потрібні готівкою.
З його піджака здіймається хмарка лупи. Я витираю руку об свою сукню.
За якусь хвильку чоловік повертається з десятком чи й більше товстих рулонів банкнот. Я перераховую їх усі до одної. Усе правильно, до останнього пенні. Я відкриваю годинник і засовую гроші всередину. Запалюю святкову цигарку. Ю-хууу! Повірити не можу. Двісті двадцять шість тисяч фунтів дев’яносто вісім пенсів, усі мої. Я з широкою усмішкою крокую з ломбарду до «Берлінґтон Аркейд». Мало не бігом минаю магазини. Ой, погляньте, мені подобається цей браслет…
Але зараз не час бігати крамницями.
Ні, ці гроші мені потрібні на Ніно, на горілку, на перельоти і все таке.
Мені потрібно знайти Ніно та решту грошви. Двісті штук – це непогано, але це не правосуддя. Лише початок. Кому, в сраку, потрібна та дурнувата вілла Бет? То й що, що я її спалила? Куплю собі ще одну. І ще один класичний автомобіль.
Я стрімко виходжу з «Аркейд» і потрапляю на Пікаділлі. Вихлопні гази й запах кави з сусідньої кав’ярні «Каффе Неро». Кавовий аромат нагадує мені про Ніно. Йому подобалася міцна й чорна. Без молока. Без цукру. (Не уявляю, як він міг таке пити.) Спогади сповнюють мене, і я заплющую очі. Я майже відчуваю його смак, з гірким еспресо на губах. Землистий тютюн. Запах потертої шкіри. Його вуса підковою дряпливо труться об мою шкіру.
Ні. Ні. Його немає. Немає. Я хитаю головою, щоб витрусити його обриси зі свого мозку. Богом клянуся: відрікаюся від чоловіків. З мене досить. Починаю життя спочатку, стаю незайманкою. (Гмммм, а це взагалі можливо? Може, моя дівоча пліва заросте назад? Буду тугенька, як куряча дупка.)
Я знову зиркаю на застосунок айфона, але там досі зазначено аеропорт. Тепер, коли я дістала грошенят, я можу вирушати.
– ТАКСІІІІІІ, – гукаю я, махаючи рукою.
Ні. Чорти б тебе вхопили, Ніно. Ти тепер мертвий для мене. Я відчуваю смак грошей – і шоколадних крихот, з того коржика, подарованого «Рітцом», що досі тануть у мене в зубах.
Аеропорт Гітроу, Лондон
Я грюкаю
