номера. Треба вшиватися.
Але мені нічого вдягти. Ніно продовбався з валізою мого одягу. Разом з усіма грошима. Що він намірився робити з сукнями моєї сестри? Від «Ґуччі», «Ланвін» і Тома Форда. Чесно кажучи, я маю сумнів, що вони йому личитимуть. Ха! Я хочу їх повернути. І мою фотку Ченнінґа Тейтума. Повірити не можу, що він і її теж захопив. Не схоже, щоб вона йому була потрібна.
Я хапаю свою брудну вчорашню сукню (маленьке чорне плаття Бет від «Шанель») і мчу до ванної прийняти душ. Ступаю у воду, від якої підіймається пара. Співаю на все горло «You Oughta Know» Аланіс Моріссетт. Я замотую волосся в тюрбан, накидаю халат і прямую до кімнати. Запалюю собі сигарету, а потім крокую туди-сюди, як лев у клітці в зоопарку. Мені потрібне бабло, щоб вирушити на пошуки Ніно – оплачувати перельоти, готелі, горілку тощо. Але з усіх моїх власних карт усе вишкребено, а картки Бет я не зможу використати, не привертаючи уваги.
Що мені робити?
Мені в око впадає діамантове намисто Бет, що сяє в мене на шиї. Діамантові сережки Бет. Годинник Бет – «Омеґа». А ще на мені її каблучки – весільна й отримана на заручини… Усі вони стали в пригоді минулого тижня, коли я корчила з себе свою близнючку. Я здурила майже всіх, але тепер, здається, вони мені не потрібні.
Цікаво, скільки я отримаю, якщо їх закладу.
Так і зроблю. Просто зараз. Уже пішла.
Я вже наміряюся відчинити двері та мчати сходами вниз, до Мейфейра, коли зупиняюсь – із рукою на дверній ручці – та завмираю. Про що, в біса, я думаю? Серйозно? Бідолашна маленька, няшна, беззбройна Алві проти цього лютого чудовиська Ніно. Він професіональний гангстер-ліквідатор. У нього двадцять років досвіду. Лише самому Богові відомо, скільки людей він повбивав. Точно більше, ніж я. Може, сотні. Або тисячі. Отож які в мене шанси? Я, либонь, зовсім рамси поплутала.
Я відпускаю дверну ручку та падаю важкою купою на підлогу.
Я могла б мати це все.
Це було так близько. Так до біса близько. Вілла. Машина. Яхта. Дитя. Безцінні витвори італійського живопису епохи Відродження. Я жила тим життям. La dolce vita[14]. Два мільйони євро були лише початком. Він забрав у мене все, кинувши тут учора ввечері. Гарячі сльози набігають на очі та струмочками стікають униз. Я кліпаю, кліпаю, кліпаю, стримуючи їх.
Що це за аромат? «Міс Діор Шері»? Це дивно, навіть після душу я досі пахну парфумами Бет – цукровими, чіпкими, нудотно-солодкими. Я, либонь, надто ними намастилася.
Голос моєї сестри шепоче мені на вухо.
– Ну, начувайся.
Що-що? Це що, Бет?
Я розплющую очі й сідаю. Озираюся, але кімната порожня. Тут нікогісінько немає, окрім мене.
– Ти вбила мене.
– Не те щоб. Ти типу послизнулася. – Я справді маю це слухати? – Ти більш не моя проблема.
– Ха. Я ще нею стану. Просто почекай.
– Що за хуйня? Ти мені погрожуєш? Ти мертва. Я на власні очі це бачила…
– Я ще помщуся.
Я встаю та прихиляюся до
Солодким життям (
