на сидінні й заплющую очі. Западає тиша. Поряд нікого немає. (Пасажир по сусідству встав і перейшов на якесь інше місце. Не знаю чому.) Я просто хочу спати. Мене нудить від усього цього лайна. Якщо я відключуся, то мені не доведеться думати про це. Уві сні має бути краще за це. Це просто жахіття.
На поверхню води спливають бульбашки. Басейн бездонний і чорний. Її тіло опускається дедалі глибше, яскраво-біле в місячному світлі, бліде, як примара. Ніч темна. Зірки зникли, а повний місяць ховається за деревом. Глуха, непроникна тиша поглинає нас, немов хмара. Я шукаю в темряві її обличчя.
Буль.
Буль.
Буль.
Буль.
А потім бульбашок більше немає.
Вона мертва.
Я перехиляюся далі через край. Дивлюся, але там нічого немає. Тіло Бет зникло. Розчинилося. Я вдивляюся в безодню. Спалахують два яскраві вогники. Її очі? Бути не може. Та що за хуйня? Що відбувається? Її руки тягнуться з води до мене. Вони довгі й білі, нескінченні, наче вугри або варені спагеті. Її руки чіпко хапають моє горло. Я не можу дихати. Задихаюсь. Її пальці стискаються міцніше. Вона тягне мене вниз. Мої ноги ковзають на кахлі, і я падаю в воду. Вона змикається над головою. Я намагаюся зітхнути, вхопити повітря.
Я нічого не бачу, але потім два яскраві вогники блимають, сяють. Обличчя в неї вже не її, а клоуна.
– Хто ти? – питаю я.
– Я Містер Бульбашка, – каже Бет.
Сучка, вона знає, що в мене коулрофобія[20].
Вода вихором засмоктує мене. Я обертаюсь, обертаюсь. Єдине, що я бачу, – це клоун. Круглий червоний ніс, два жовті ока. Навколо її губ розтерта кров.
Вона сміється. Її сміх перетворюється на крик. Але це я кричу.
День другий. Крадій
Субота, 7 травня 2005 року
Лоуер-Слотер, Ґлостершир
Бет калатає у двері ванної кімнати.
– Алві? Ти знову блюєш?
– Ні.
Я змиваю унітаз.
Вона знову б’є в двері.
– Впусти мене.
– Від’їбися.
– Я непокоюся через тебе.
Я закочую очі.
– Гаразд, іду.
Дурнувата сестра. Скрізь свого носа пхає. Тепер, коли в неї є скобки та спортивний ліфчик, вона вважає себе головною, зовсім дорослою.
Полощу зуби освіжувачем. Випльовую. Він страшенно м’ятний. Пече мені в роті.
Утираю обличчя рушником і розглядаю себе в дзеркалі. Два нових прищики. Жодних слідів блювоти. Я відчиняю двері. Хай буде шоу.
Бет уривається всередину. Зачиняє за собою двері на клямку.
– Сядь, – каже вона.
Я хмурюся. На її обличчі написана тривога, ніби їй не похуй.
Вона показує на унітаз:
– Сядь. Будь ласка.
Я закриваю кришку і сідаю на холодний жорсткий пластик. Круто. Починається,
Коулрофобія – страх перед клоунами.
