а його вроджена легковажність знайшла благодатний грунт у падкому до насолод Вавелі. Проте ця польська позлітка на неотесаній козацькій шкурі немало посприяла його непопулярності серед українських козаків, і йому довелося докласти чималих зусиль, щоб крок за кроком резбілітувати себе перед козацтвом і довести, що він не є польським шляхтичем.
Після проголошення Мазепи гетьманом він так сказав на своє виправдання: «Мене звинувачують у тому, що в молодості я служив у покоях колишнього короля Яна Казимира і що моя сестра зараз живе у Польщі. Через це підозрюють мене у симпатіях до поляків. Те, що мій батько послав мене юнаком до польського двору, звичайно, правда, але не варто кидати на мене тінь підозри саме тому. Хоч я й служив при польському дворі, проте за покликом власного сумління перейшов на цей (лівий) берег Дніпра. До того ж тепер я на службі у царя, а не у польського короля. Попередні гетьмани думали інакше, але я завжди пам’ятав про те, що за це вони уже поплатилися».
А іншого разу він сказав таке: «Я вступив на царську службу без радості, у пригніченому стані духу, бо навколо мене розпускалися різноманітні чутки, начебто я поляк. Проте мій дід та мій батько народилися на Україні і служили великому государеві».
На Україну Мазепа подався для того, щоб від імені Яна Казимира вручити булаву новому гетьманові Правобережжя, польської України, Павлові Тетері[31]. Такою принаймні була офіційна версія. Але були, кажуть, і особисті мотиви, через які він не тільки не міг повернутися до королівського двору, але й взагалі зоставатися у польській Україні, тобто на правому березі Дніпра. Наступником Тетері тут став вольовий, рішучий і дуже честолюбний Петро Дорошенко[32], який у своїй сміливій політиці намагався довести до кінця справу Хмельницького і в союзі з турками – споконвічними ворогами християнства – сподівався зберегти самостійність й незалежність України від посягань Польщі та Москви.
У 1669 році Мазепа очолив особисту охорону Дорошенка, а в 1673 році був посланий до Криму, щоб передати ханові кількох полонених козаків. Проте запорожці натрапили на слід Мазепи, визволили своїх товаришів, а його самого привели на Січ, де Мали намір стратити. Новообраний кошовий Сірко вступився за Мазепу: «Пани братове! Не вбиваймо цього чоловіка! Він ще стане нам і нашій батьківщині у пригоді!» Так Мазепа уник кари, але лист Дорошенка[33]до хана було переслано гетьманові Лівобережжя – Самойловичу, котрий повністю перебував під впливом Москви, а далі – цареві. Цар наказав запорожцям видати Мазепу. Отож не по своїй волі перейшов Мазепа на лівий берег Дніпра, проте через кілька років його звільнили, він був узятий до свити Самойловича і одержав у користування село Малий Самбір. На той час він залишився майже без гроша, і не могло бути й мови про купівлю волів, тож йому самому з двома козаками доводилося впрягатися в плуг.
Павло Тетеря
Невідомий
Дорошенко Петро (? – 1680), прилуцький полковник (з 1657), гетьман Правобережної України (з 1665), у 1668 проголошений гетьманом всієї України, у 1676 здав гетьманат І. Самойловичу. Руїна 60—70 pp. на Україні стала трагедією цього державного діяча, який прагнув створити незалежну Українську державу в етнографічних межах, включаючи Перемишль, Львів, Галич.
