думка про це примушує моє серце завмирати..
Я – відданий друг Наполеона, його ад’ютант, його сподвижник. Я присягався йому у вірності, чесно дивлячись в очі… І менше за все хотів би порушити цю клятву!.. Проте, підтримавши вступ цієї людини на престол, чи не стану я зрадником? Зрадником власних переконань, за які мені доводилося вбивати і через які я зазнав втрати? Зрадником Революції, одним із творців якої був я сам?
Душа рветься на шматки, варто лише згадати…
Але, з іншого боку… Боунапарт не узурпував владу – її жезл вручений йому народним плебісцитом. А що таке Революція, як не всенародна воля? Та ж воля, завдяки якій Франція тепер обрала шлях монократії!
У грудях болісно вкололо, сильніше, ніж зазвичай…
Я чітко зрозумів, що стою на тому ж роздоріжжі, перед яким опинився тоді, в 89-му… У той страшний рік мені належало зробити вибір між королем і Конвентом; тепер переді мною настає вибір між Конвентом, що відійшов у минуле, вичерпавши самого себе, і народжуваним імперським вогником…
Що ж, я вирішив! Я приймаю рішення залишитися з Наполеоном заради себе і заради нього, але, в першу чергу, заради моєї милої Франції, заради її життя та процвітання, заради її дітей!
Жереб кинуто…
Тож нехай майбутні покоління не звинуватять мене у такому виборі, а теперішні – приймуть до своїх вогнищ! Vive la France!
4. Dictum factum[4]
Єдиний вірний спосіб упорядкувати думки – залишитися з ними наодинці.
Втім, якщо людина вдається до цього в невмінні контролювати себе як слід, вона ризикує бути поглинена своїми ж ідеями. У такому разі, думки не будуть їй помічниками, а стануть злим супротивником, важко тлумачась в її голові…
Я стояв поряд із наглухо закритим вікном, злегка притримуючи рукою сріблясту портьєру, і розглядав подію, що мала щастя статися сьогодні на жвавій вулиці Де Віктуар. Повинен сказати, міська метушня і вранішні крики старої невинної мадам Ебре, яка чи не кожен день розпочинала зі скандалів із випадковими перехожими, щоб, мабуть, підняти собі настрій перед майбутніми справами мало мене приваблювали; понад усе я цінував у цьому видовищі те, що було приводом для занурення в роздуми.
Адже, що могло більше надихати, ніж вулична бурхлива діяльність парижан? Що могло бути поетичнішим, ніж поєднання поспіху і розміреності, буремності і заспокоєння?
І, в той же час, що могло краще налаштувати на розмисли, ніж благословенний людський натовп, хаотичний і відночас злагоджений?..
У кабінеті почувся знайомий звук обережних кроків в якому точно відчувалася легка хода Ільберта. Через мить пролунав його глибокий і при цьому досить тихий голос.
– Пане, прибули депеші з Понтеве, – говорив він, залишивши листи на секретері. – Мосьє Перуа повідомляє, що провів особистий огляд обох маєтків і територій, що належать Вам. Результат втішний: за цей час за ними доглядали досить сумлінно…
– Маю надію, моїй сестрі приємно знаходитися
Dictum factum – (лат. вираз) Сказано – зроблено.
