ж собі ради не даси, – і так далі і тому подібне.
Довго ще торохтіла добра маркітантка. Капрал кивками схвалював її поради, не встигаючи вставити бодай слово. Зненацька юрми, що сунули битим шляхом, спершу додали ходи, потім метнулися ліворуч через придорожній рівчак і щодуху кинулись тікати.
– Козаки! Козаки! – кричали з усіх боків.
– Бери назад свого коня! – заволала маркітантка.
– Боже борони! – сказав Фабріціо. – Скачіть, рятуйтеся, я вам його дарую. Хочете, дам грошей на нового воза? Половина того, що маю, ваша.
– Кажу тобі, бери свого коня! – гнівно кричала маркітантка і хотіла була спішитися. Фабріціо вихопив шаблюку.
– Тримайтеся міцно! – гукнув він, двічі-тричі плазом ударив шаблею коня, і він галопом подався слідом за втікачами.
Герой наш поглянув на шлях. Тільки що тут простувало кілька тисяч людей, лава за лавою, як селяни в церковній процесії. Після крику «козаки» дорогу немов вимели, втікачі покидали на землю ківери, рушниці, шаблі та іншу амуніцію. Вражений Фабріціо звернув праворуч на пагорб, що підносився на дванадцять-тринадцять футів, обвів поглядом битий шлях і рівнину, але не побачив і сліду козаків.
«Ці французи якісь диваки! – подумав він. – Оскільки мені все одно йти праворуч, то найкраще рушити негайно, – сказав він собі. – Мабуть, є ж якась причина, коли вони всі кинулись навтікача».
Фабріціо підібрав кинуту рушницю, перевірив, чи набита вона, підсипав на полицю пороху, почистив кремінь, потім вибрав собі повну ладунку і ще раз оглянувся довкола. Серед рівнини, недавно такої людної, він був сам-один. Ген у далечині, поступово зникаючи за деревами, все ще мчали не озираючись утікачі. «Чудасія, та й годі!» – думав він. І, згадавши, як учора вчинив капрал, сів на землю серед пшеничного лану. Маючи надію побачити своїх приятелів – маркітантку та капрала Обрі, Фабріціо вирішив триматись дороги.
Сидячи на лану, він порахував гроші: виявляється, в нього залишилося не тридцять золотих, як він гадав, а тільки вісімнадцять. Проте в нього зберігалися про запас ще дрібні діаманти, які він засунув за підшивку свого гусарського чобота в кімнаті тюремниці того ранку, коли покидав її дім. Він старанно сховав золото і знову задумався над причиною такої раптової втечі.
«Може, це лиха прикмета для мене?» – думав він. Та найбільше Фабріціо побивався тим, що не запитав у капрала Обрі, чи справді він брав участь у битві. Йому здавалося, що брав, і якби він переконався в цьому, то почував би себе найщасливішою людиною.
«А проте, – думав він, – у битві я був під іменем якогось в'язня, у мене в кишені його подорожня, ба навіть гірше – на мені його мундир. Для мого майбутнього це фатальна призвістка. Що сказав би абат Бланес? А той бідолаха Було сконав у тюремній камері! Все це лиховісні прикмети; напевне, доля готує мені в'язницю!»
Щоб довідатись, чи справді гусар Було був винний, Фабріціо віддав би все на світі. Він став пригадувати: здається, тюремниця казала йому,
