у нього нашивки вахмістра. Вахмістр вийшов з харчевні і, підходячи до Фабріціо, крикнув:
– Шаблю наголо, сто чортів! Ти ж на чатах!
Фабріціо вихопив з піхов шаблю і сказав:
– Вони забрали наказ.
– Ще сердиті за вчорашню битву, – похмуро відповів вахмістр. – Я тобі дам свій пістолет. Якщо тебе не слухатимуться, стріляй у повітря, я вискочу сам або вийде полковник.
Фабріціо помітив, як здивовано звів брови вахмістр, почувши, що наказ забрали. Він зрозумів, що йому завдано особистої образи, і присягнувся вдруге не пошитися в дурні.
Фабріціо, озброєний сідельним вахмістровим пістолетом, гордо став на чатах. Незабаром семеро гусарів під'їхали верхи до мосту. Фабріціо заступив їм шлях і оголосив полковників наказ. Гусари слухали його невдоволено, а найсміливіший з них спробував проїхати. Згадавши мудру пораду приятельки-маркітантки колоти, а не рубати, Фабріціо опустив лезо своєї довгої прямої шаблюки і вдав, ніби збирається штрикнути того, хто порушив наказ.
– А, він хоче нас убити, цей шмаркач! – гукнули гусари. – Невже мало посікли наших учора?
Всі семеро, як по команді, оголили шаблі й кинулись на Фабріціо. Він подумав, що тут йому й смерть, але згадав здивований погляд вахмістра і поклав собі не давати нового приводу для зневаги. Відступаючи до мосту, він намагався колоти вістрям шаблі. Гусари швидко збагнули, з ким вони мають справу: так кумедно вимахував він довгим і прямим кірасирським, для нього важким палашем. Не завдаючи йому шкоди, вони намагались порізати на ньому весь мундир. Кілька разів гусари дряпнули йому передпліччя. Дотримуючись науки маркітантки, Фабріціо дуже завзято силкувався колоти клинком тих, хто нападав. На своє лихо, штрикаючи шаблею, він і справді поранив у руку одного гусара. Вершник розсатанів, що його зачепив вістрям такий шмаркач, зробив випад і поранив Фабріціо у стегно. Сталося це тому, що кінь нашого героя не лише не уникав бою, а, мабуть, знаходив втіху у цьому й кидався назустріч напасникам. А ті, побачивши, що в Фабріціо тече з правого плеча по рукаву кров, і, боячись, як би не зайшла надто далеко гра, відтіснили його ліворуч, до поручнів, і поскакали геть. Опинившись сам-один, Фабріціо пальнув у повітря, щоб попередити полковника.
В цей час до мосту наближалося четверо кінних гусарів і двоє піших з того самого полку, що й попередні. Коли гримнув постріл, вони були ще за двісті кроків і пильно стежили за тим, що діється на мосту. Подумавши, що Фабріціо стріляв у їхніх однополчан, усі четверо з оголеними шаблями кинулися просто на нього. Це була справжня кавалерійська атака. Попереджений пострілом, полковник Лебарон відчинив двері корчми і кинувся до мосту саме тоді, коли туди прискакали вершники, і звелів їм зупинитися.
– Тут немає більше ніяких полковників! – гукнув один з гусарів і підострожив коня.
Полковник обурився, урвав свої докори й пораненою рукою схопив за гнуздечку його коня.
– Стій, нікчемний солдате! – гукнув він гусарові. – Я знаю тебе,
