матиму досить грошей, – писала графиня, – я пошлю когось до Женеви, в готель «Терези»: там ти взнаєш деякі подробиці, про які я писати не можу, однак тобі треба їх знати до повернення. Але Богом святим благаю: не затримуйся в Парижі жодного дня, бо тебе впізнають наші шпики».
Уява Фабріціо малювала фантастичні картини, і його цікавило тепер лише одне: на які загадкові обставини натякала йому тітка. Він негайно вирушив на батьківщину, дорогою до Франції його двічі затримували, але йому вдалося викрутитися. Цих прикрощів завдав йому італійський паспорт і дивний титул торговця барометрами, що ніяк не пасував до його юного личка й забинтованої руки.
Нарешті Фабріціо прибув до Женеви, зустрівся з графининим служником, і той від імені тітки розповів, що міланській поліції донесли, ніби Фабріціо послали до Наполеона з якимись пропозиціями від таємного товариства змовників, організованого в колишньому Італійському королівстві. «Якби мета його подорожі була інша, – говорилося в доносі, – навіщо тоді йому було б прибирати чуже ім'я?» Мати Фабріціо намагається довести істину, а саме: по-перше, її син Швейцарії ніколи не покидав, а по-друге, він раптово виїхав з замку після сварки із старшим братом.
Вислухавши цю розповідь, наш герой запишався. «Виходить, мене вважають начебто за посла при Наполеоні, – сказав він собі. – Мені начебто випала честь розмовляти з цим великим мужем. От дав би Господь!» Він згадав, що його предок у сьомому коліні – онук дель Донго, прибулого до Мілана в почті Сфорца, сподобився честі бути обезглавленим, бо герцогові вороги схопили його, коли він подався до Швейцарії домовлятися з кантонами про вербування вояків. Перед очима Фабріціо постала гравюра в родоводі дель Донго, присвячена цій події. Розпитуючи служника своєї тітки, Фабріціо довідався про одну подробицю, яка вихопилась у служника в пориві обурення, хоч графиня не раз веліла про це мовчати; в міланську поліцію доніс його старший брат Асканьо. Почувши цю страшну вістку, наш герой знавіснів. Шлях з Женеви до Італії іде через Лозанну. Хоча через дві години до Лозанни[106] мав вирушити диліжанс, Фабріціо ухвалив вирушити негайно і пройти пішки відстань десять-дванадцять льє. На прощання в Женеві, в одній понурій швейцарській кав'ярні, він завів сварку з хлопцем, який, на думку Фабріціо, дуже дивно до нього приглядався. Була то щира правда: молодий женевець, людина флегматична, розважлива, заклопотана лише думками про гроші, сприйняв його за божевільного: Фабріціо вовком поглядав на всіх клієнтів і облив свої штани кавою, яку йому принесли. У цій сварці перший порив Фабріціо був цілком у дусі шістнадцятого сторіччя: замість викликати женевця па поєдинок, він вихопив стилет і хотів його заколоти. Фабріціо в запалі обурення забув усі завчені правила честі, в ньому озвався інстинкт або, краще сказати, дитячі спогади.
Графинин повірник, з яким він зустрівся в Лугано, ще дужче розпалив його лють, повідомивши нові подробиці. В Гріанті Фабріціо любили, там не проговорився ніхто, – всі вдавали, ніби вірять, що він поїхав
