густим від пихи басом:
– Стій на шляху, сідати до чужої коляски незручно!
Цього наказу Фабріціо не розчув. Дівчина зразу повернулася і скочила з приступки, але її все ще підтримував Фабріціо, і вона впала йому в обійми. Він усміхнувся, вона спаленіла, і, коли вже ступила додолу, вони ще якусь мить дивились одне на одного.
«У в'язниці я мав би прегарну приятельку! – подумав Фабріціо. – Яке в неї високе і горде чоло! Вона уміла б щиро кохати».
Підійшов вахмістр і владно запитав:
– Котра з дам Клелія Конті?
– Я, – відповіла дівчина.
– А я – генерал Фабіо Конті, – вигукнув величний старець. – Я камергер його величності принца Пармського.[107] Це неприпустимо, щоб з людиною мого стану поводились, мов з якимсь злодюжкою.
– Позавчора, сідаючи до човна в гавані Комо, ви послали к бісу поліцейського інспектора, коли він зажадав од вас паспорта. А сьогодні він пошле вас прогулятись під вартою.
– Човен уже відчалив від пристані, я квапився, бо заносилося на бурю. З берега якийсь чоловік у цивільному гукнув мені, щоб я вернувся, я назвав йому себе, і ми попливли.
– А цього ранку ви втекли з Комо.
– Людина мого стану, їдучи з Мілана подивитись на озеро, паспорта не бере. Нині вранці в Комо мені сказали, що мене заарештують на заставі. З міста я вийшов пішки разом з дочкою, сподіваючись зустріти на шляху коляску, щоб поїхати до Мілана. Я збираюся подати там скаргу генерал-губернатору провінції.
Вахмістрові, мабуть, камінь з серця спав.
– Отож, генерале, ви заарештовані, і я відвезу вас до Мілана. А ви хто такий? – звернувся він до Фабріціо.
– Мій син, – відповіла графиня, – Асканьо, син дивізійного генерала П'єтранери.
– Безпаспортний, графине? – спитав жандармський вахмістр уже лагіднішим тоном.
– Він ще хлопчак і паспорта не брав. Він ніколи не подорожує сам, а лише зі мною.
Під час цієї розмови генерал Конті сперечався з жандармами, все більше стаючи в ображену позу.
– Чого марнувати стільки слів? – сказав один із жандармів. – Ви заарештовані, та й годі.
– Ви повинні дякувати, – зауважив вахмістр, – що ми дозволяємо вам найняти в якогось селянина коня, а то, незважаючи на спеку та куряву, на ваш камергерський чин, довелося б вам котити на своїх, а ми їхали б обабіч кіньми.
Генерал почав сваритися.
– Ану замовкни! – урвав його жандарм. – Де твій генеральський мундир? Так хто завгодно може назватися генералом.
Генерал просто не тямив себе з люті. А в кареті тим часом справа складалась куди краще.
Графиня уже командувала жандармами, як своєю челяддю. Вона дала екю одному з них і послала в корчму, що виднілась за двісті кроків, щоб він приніс вина й передусім холодної води. Принагідно вона заспокоїла Фабріціо, який усе поривався тікати до лісу, що вкривав узгір'я. «Пістолети в мене добрі», –
