членами ліберальної партії, бо поліція в разі їхньої появи в палаці дель Донго могла щось запідозрити. На нараді в ложі ухвалили ще раз удатись до барона Біндера. Про підкуп не могло бути й мови, цей сановник відзначався чесністю, до того ж обидві дами зовсім зубожіли: вони змусили Фабріціо взяти всі гроші, виручені від продажу діамантів.
Дуже важливо було почути від барона останнє слово. Приятелі нагадали графині про такого собі каноніка Борду; цей надзвичайно ґречний молодик колись залицявся до неї і повівся дуже негарно: діставши одкоша, він доніс генералові про її роман з Лімеркаті і за це його виставили за двері як негідника. Нині цей канонік щовечора грав у тарок з баронесою Біндер і, звісно, був близьким другом її чоловіка. Хоч як це було прикро для графині, вона наважилась навідати каноніка і наступного ранку, ранньої пори, коли він ще не виходив з дому, звеліла доповісти про себе. Коли єдиний служник каноніка вимовив ім'я графині П'єтранера, той від хвилювання спав з голосу і забув навіть причепуритися, хоча вбраний був досить недбало.
– Проси, а сам забирайся геть, – сказав він кволим голосом.
Графиня ввійшла, Борда опустився навколішки.
– Тільки навколішках нещасний шаленець має слухати ваші повеління, – промовив він.
Того ранку, вбрана, щоб не привертати до себе уваги, зумисно скромно, вона була чарівна. Глибокий сум, спричинений вигнанням Фабріціо, насильство над собою, яке вона вчинила, наважившись прийти до того, хто повівся з нею підло, – все це запалило сліпучим вогнем її очі.
– Навколішках я хочу вислухати ваші повеління! – вигукнув канонік. – Очевидно, ви бажаєте просити мене про якусь послугу, інакше ви не вшанували б своєю появою дому нещасного шаленця. Колись, палаючи коханням і ревнощами, втративши надію завоювати вашу прихильність, я вчинив вам підлоту.
Слова ці були щирі і тим великодушніші, що нині канонік мав велику владу: вони до сліз зворушили графиню. Досі її душу гнітили приниження і страх, і от за мить їх витіснили розчулення й проблиск надії. Щойно вона була глибоко нещасна і раптом відчула себе майже щасливою.
– Поцілуй мені руку, – сказала вона канонікові, – і встань. (Треба знати, що в Італії звертання на «ти» свідчить про щиру дружбу, так само як і про найніжніші почуття.) Я прийшла просити тебе про помилування мого небожа Фабріціо. Як давньому своєму приятелю, я розповім тобі все як на духу. Фабріціо, шістнадцятирічний хлопець, вчинив нечуване шаленство. Ми були в замку Гріанта, над озером Комо. Якось о сьомій вечора човен з Комо привіз нам вістку, що в бухті Жуан висадився імператор. Другого ж ранку Фабріціо вирушив до Франції, взявши паспорт у свого товариша, простолюдина на ім'я Вазі, торговця барометрами. На торговця барометрами Фабріціо ніяк не скидався, і ледве він проїхав по Франції десять льє, його заарештували: його захоплені промови ламаною французькою мовою здалися підозрілими. Невдовзі він утік і дістався до Женеви; ми послали назустріч йому в Лугано…
– В
