не доводиться червоніти за своє боягузтво: в цьому й полягає величезний вплив графа. Як шеф поліції, Моска сам наполягає на обшуку: зазирає під ліжка, канапи, столи, крісла і, як кажуть у Пармі, навіть у футляри контрабасів. А принц усе те заперечує й кепкує з такої запопадливості міністра.
– Це питання нашого престижу, – відповідає йому граф Моска. – Якщо ми допустимо, щоб вас убили, уявіть, які ущипливі сатиричні сонети строчитимуть якобінці. Ми боронимо не лише ваше життя, а й свою честь!
Щоправда, принц вірить цьому лише наполовину. Якщо другого дня в місті хтось наважиться сказати, що в палаці знов провели безсонну ніч, головний фіскал Рассі запроторить зухвалого жартівника до фортеці. А вже як хто потрапить до тієї високої оселі, як кажуть парм'яни, на протяг, то пиши пропало – звідти можна вийти лише чудом. Граф Моска служив у війську; в Іспанії разів з двадцять з пістолетом у руці він одбивався од раптових наскоків, тим-то принц і віддає йому перевагу перед холуєм Рассі. Нещасні в'язні фортеці сидять у камерах-одиночках, про які розповідають моторошні історії. За вказівкою Рассі, як запевняють ліберали, дозорці і сповідники раз на місяць оголошують в'язням, що одного з них такого-то дня поведуть на страту. Того дня їх виводять на горішній майданчик вежі, влаштований на висоті сто вісімдесят футів, і звідти вони бачать процесію, в якій один зі шпиків грає роль смертника.
Ці та двадцять інших розповідей в такому самому дусі і менш вірогідних дуже зацікавили пані П'єтранера. На другий день вона заходилася розпитувати графа Моску і жартома, весело доводила, що він справжній ірод, хоча не усвідомлює цього. Якось, вертаючись до себе в готель, граф подумав: «Графиня не лише чарівна жінка, – сидячи ввечері в її ложі, я навіть забуваю про всі прикрі пармські справи». Незважаючи на зовнішню легковажність і ґречні манери, цей міністр не мав душі французького крою; він не умів забувати прикрощів. «Якщо в узголів'ї його ложа були колючки, йому доводилось ламати їх або притуплювати вістря, ранячи об них свої трепетні руки». Перепрошую читача за цю тираду, перекладену з італійської. Другого дня після свого відкриття граф помітив, що, незважаючи на важливі справи, які привели його до Мілана, час тягнеться безконечно довго. Він не міг усидіти на місці і, їздячи по місту, загнав коней. Близько шостої вечора він скочив у сідло і подався на Корсо,[126] сподіваючись зустріти графиню. Не знайшовши її, він пригадав, що Ла Скала відчиняється о восьмій. Коли міністр зайшов до величезної зали, то побачив лише якихось десять осіб. Йому стало соромно, що він з'явився так рано. «Чи ж це можливо? – думав він. – Мені сорок п'ять років, а я роблю такі дурниці, що їх соромився б навіть молодий підпоручик. На щастя, про них ніхто не здогадується». Щоб скоротати час, він пішов поблукати гарними вулицями, прилеглими до театру. Там на кожному кроці трапляються кав'ярні, де в цю пору багато людей. Цікаві сидять за столиками на тротуарах перед кав'ярнями, їдять морозиво і критикують
