монархістів, і звідси йшла його лиха слава, тоді як партію лібералів очолювала маркіза Раверсі, багатійка й інтриганка, здатна на все, навіть на успіх. Партію, усунену від влади, принц намагався не позбавляти надій. Він знав, що, навіть сформувавши кабінет міністрів з гостей салону пані Раверсі, він завжди залишиться володарем. Про ці інтриги в Гріанті розповідали безліч подробиць. Відсутність графа Моски, людини, на загальну думку, обдарованої та енергійної, дозволяла забувати про його пудрене волосся – символ усього косного й нудного. Це була дрібниця, просто нісенітниця, один з придворних обов'язків, тоді як сам Моска грав дуже значну роль при дворі.
– Двір – це щось безглузде, але потішне, – казала графиня братовій дружині. – Це як цікава картярська гра: в ній треба дотримуватися певних правил. Хіба правилами гри в віст хтось стане обурюватися? А звикнувши до них, як приємно оголосити противникові великий шлем.
Про автора численних люб'язних послань графиня думала часто, і той день, коли надходив лист, ставав для неї святом. Вона брала човна й вирушала читати листа в якомусь чарівному куточку над озером: у Пліньяну, в Белано або у Сфондратський гай. У розлуці з Фабріціо ці листи ніби трохи її втішали. Не виникало сумніву, що граф дуже закоханий, і через місяць вона вже думала про нього з почуттям ніжної дружби. Граф Моска зі свого боку майже щиро запевняв у листах, що ладен подати у відставку, кинути міністерський портфель і прожити з нею життя до кінця днів у Мілані чи десь-інде. «Мої статки – чотириста тисяч франків, – додавав він, – отже, ми матимем п'ятнадцять тисяч ліврів прибутку».
«Знову ложа, своя карета і таке інше», – подумала графиня. Це були приємні марення. Вона знову втішалася чудовими краєвидами озера Комо. Вона приходила тепер на берег, щоб марити про повернення до блискучого й незвичайного життя, яке, всупереч усій очевидності, ставало для неї можливим. Графиня бачила себе на міланському Корсо щасливою й веселою, як за правління віце-короля. «Молодість чи принаймні кипуче життя знов повернеться до мене!»
Буйна уява іноді приховувала від неї дійсність, але ніколи вона не мала свідомого самообману, викликаного боягузтвом. Ця жінка насамперед була щира з собою. «Шаленства уже трохи не для мого віку, а заздрощі, такі ж сліпі, як і кохання, можуть отруїти мені життя в Мілані. Моя шляхетна бідність і відмова руки двом багатіям після чоловікової смерті викликали пошану до мене. Мій бідолашний Моска не має й двадцятої частки того багатства, яке клали до моїх ніг два бовдури – Лімеркаті і Нані. Скромна вдовина пенсійка, вибита на превелику силу, ніяких служників (скільки це викликало розмов!), кімнатка на шостому поверсі, а біля брами двадцять екіпажів – усе це становило колись небуденне видовище. Але хоч би як уміло я поводилася, мені доведеться пережити чимало прикрих хвилин, коли я вернуся до Мілана, маючи лише вдовину пенсію, а житиму заможно, як буржуа, на п'ятнадцять тисяч ренти, яка збережеться у графа Моски після відставки. Мої заздрісники дістануть
