разів бився б на дуелі!» – захоплено казав собі граф. Раз у раз він позирав на театрального годинника, де світні цифри, кожні п'ять хвилин змінюючись на чорному тлі, уже показували той час, коли глядачі могли відвідувати в ложі приятелів. Граф міркував так: «В її ложі я можу пробути од сили півгодини – ми ще з нею малознайомі. Я себе зраджу, якщо залишусь довше. А при моїх літах та ще при цьому клятому пудреному волоссі я матиму не ліпшу міну, ніж Кассандр.[127] І тут наважитися змусило його одне міркування: «А що, як графиня піде одвідати когось в іншій ложі! Добра ж мені буде нагорода за те, що я не даю собі втішатися повною мірою!» Він підвівся, збираючись іти до графининої ложі; і раптом йому перехотілось іти туди. «От чудасія! – сміючись із себе, міркував він, зупиняючись на сходах. – Я боюся, боюсь, та й годі! Такого зі мною не траплялося вже двадцять п'ять років!»
Переборовши себе, він усе-таки зайшов до ложі і як людина мудра вирішив скористатись із свого збентеження. Він аж ніяк не силкувався поводитися невимушено і вразити дотепністю в якійсь цікавій розповіді. Навпаки, він мав мужність бути несміливим і вжити свій тонкий розум на те, щоб його хвилювання стало помітним, але аж ніяк не смішним. «Якщо їй це не сподобається, – сказав собі граф, – я пропав. Втішна картина: несміливий поклонник з пудреним волоссям, в якому без пудри світилася б сивина! Але ж хвилювання моє щире і, отже, може здатися смішним лише тоді, коли я підкреслюватиму його або хвалитимусь ним».
Проте на зачіску свого нового залицяльника графиня вже не зважала, хоча пудрені голови брата, небожа і нудних добропристойних сусідів їй набридло бачити в Гріанті за столом. В неї була причина, що заважала їй сміятися при появі графа в ложі: вона нетерпляче ждала новин про Францію, що їх Моска повідомляв наодинці, звичайно, все вигадуючи. Того вечора під час обговорення чергових новин вона помітила, що в нього гарні й добрі очі.
– По-моєму, – сказала вона, – в Пармі, серед ваших невільників, ви не маєте такого приємного погляду, адже він усе зіпсує: ті бідолахи почнуть сподіватися, що їх не повісять.
Простота цього чоловіка, на загальну думку, першого італійського дипломата, приємно вразила графиню, вона побачила в ньому якийсь чар. До того ж він говорив гарно й палко, тому її не образило, що на один вечір йому спала охота вдавати з себе закоханого, вона гадала, що цим усе й обмежиться.
Одначе то був великий і дуже небезпечний крок. На щастя, для міністра, розбещеного успіхами в пармських дам, графиня щойно прибула з Гріанти, де її розум ніби застиг од нудьги сільського життя. Там було не до жартів, і вишуканість світського життя здавалася їй якоюсь чудесною новизною. Вона не була схильна сміятися з будь-чого, навіть із сором'язливого сорокап'ятирічного закоханого. А через тиждень графові зальоти могли б зустріти зовсім інший прийом.
В Ла Скала з візитом у сусідню ложу приходять не більше, ніж на двадцять хвилин, – такий тут звичай. Граф цілий вечір провів у ложі, де мав
