єврей роздобув і о десятій вечора приніс потрібне вбрання. Та коли хазяйські дочки порівняли принесеного сюртука з доломаном Фабріціо, то побачили, що його треба вшити. Часу було обмаль, і обидві негайно взялися за роботу. Фабріціо показав, де в нього заховані наполеондори, і попрохав зашити їх у куплене для нього вбрання. Разом з сюртуком єврей приніс і пару добрих новісіньких чобіт. Фабріціо, не вагаючись, показав дівчатам, де треба розрізати його гусарські ботфорти, щоб дістати діаманти, і їх сховали у підшивку нових чобіт.
Велика втрата крові і спричинена цим кволість викликали дивне явище: Фабріціо майже забув французьку мову. До своїх господинь він звертався по-італійському, а вони розмовляли фламандською мовою, – отож, співрозмовники спілкувалися одне з одним лише на мигах. Хоча дівчата були зовсім безкорисливі, побачивши діаманти, вони застрибали від захвату: Фабріціо видався їм перебраним принцом. Анікен, молодша і наївніша з двох сестер, просто розцілувала Фабріціо. Хлопцеві ж обидві сестри здавалися красунями. Опівночі, коли хірург, щоб підкріпитися перед далекою дорогою, дозволив йому випити трохи вина, Фабріціо майже перехотілося їхати.
«Де мені буде краще, ніж тут?» – думав він. А проте о другій ночі він устав і одягнувся. Тут він довідався від хазяйки, що його коня забрав той самий офіцер, який кілька годин тому приходив з обшуком.
– От негідник! – вилаявся Фабріціо. – Пограбував пораненого!
Молодий італієць не був філософом, він зовсім забув, як йому самому дістався кінь.
Анікен, умиваючись слізьми, сказала, що для нього найняли коня. Їй було жаль розлучатися з ним. Прощання було дуже ніжне. Фабріціо підняли і посадили в сідло два кремезні молодики, родичі доброї господині. Щоб він не звалився з коня, вони притримували його дорогою, а за кількасот кроків попереду маленького каравану йшов третій проводир і підозріливо дивився, чи нема на шляху патрулів. Через дві години зробили зупинку в домі хазяйчиної небоги. Хоч як умовляв Фабріціо своїх супутників розпрощатися з ним, вони ні за що не погоджувались, запевняючи, що ніхто ліпше за них не знає лісових доріг.
– Але вранці помітять мою втечу, а коли з'ясується, що й вас нема вдома, дорого вам обійдеться ваша відсутність! – казав Фабріціо.
Рушили далі. На щастя, перед світанням густий туман повив рівнину. До містечка прибули близько восьмої ранку. Один з молодиків пішов дізнатися, чи ворог не захопив поштових коней. Виявилося, що станційний наглядач устиг їх заховати, роздобувши десь жалюгідних шкап і поставивши їх у стайні. Подалися шукати коней у болотах, де вони були сховані, і через три години вже зміцнілий Фабріціо сів до благенького кабріолета,[103] запряженого одначе парою добрих поштових коней. До нашого героя уже вернулася сила. Зворушливим було прощання з провожатими, родичами господині. Гроші прийняти вони відмовилися, хоч як старався Фабріціо підшукати нагоду, щоб заплатити.
– Пане, гроші вам зараз потрібніші, ніж нам, –
