куля: по ньому з рушниці стрельнув солдат. Нетямлячися з гніву, Фабріціо поскакав до нього. Солдат кинувся тікати й незабаром, скочивши в сідло, поскакав уже верхи на одному з тих коней, що залишилися. «Ба! Його вже не наздоженеш!» – подумав Фабріціо. Куплений кінь був добрячий, але, мабуть, страшенно голодний. Фабріціо повернувся на битий шлях, де все ще не було жодної душі, перетнув його і пустив коня клусом ліворуч, на пагорб, де мав надію знайти маркітантку. Проте, виїхавши на пагорб, він на відстані цілого льє довкола побачив лише поодинокі солдатські постаті.
«Отже, зустрітися з цією славною, доброю жіночкою мені не судилося!» – подумав він, зітхаючи. Віддалік, по праву руку від шляху Фабріціо помітив ферму і рушив туди. Не спішуючись, він заплатив гроші наперед і звелів дати коневі вівса. Юнь так зголоднів, що гриз жолоб. Через годину, сподіваючись на випадкову зустріч з маркітанткою чи бодай з капралом, Фабріціо трюхикав уже по битому шляху. Так він їхав і їхав, роззираючись навсібіч, поки добрався до багнистого берега якоїсь річечки з вузьким дерев'яним містком. Перед містком, праворуч від шляху, на відшибі стояла корчма під вивіскою «Білий кінь».
«Пообідаю», – сказав собі Фабріціо. Біля в'їзду на міст понуро сидів на коні кавалерійський офіцер з рукою на черезплічнику. За десять кроків від нього троє кавалеристів без коней натоптували собі люльки.
«Еге, ці люди можуть купити в мене коня ще дешевше, ніж він коштував мені», – подумав Фабріціо.
Поранений офіцер і троє солдатів очікували, поки він під'їде.
«А навіщо мені міст? – спитав себе наш герой. – Краще взяти праворуч і їхати берегом. Щоб вискочити з халепи, маркітантка, мабуть, порадила б мені рушити саме цією дорогою… Все це так, але якщо я дремену, завтра мені буде дуже соромно. Тим паче, що мій кінь прудконогий, а кінь у цього офіцера, мабуть, підтоптався. А надумає він зсадити мене з коня, я проскакаю геть».
Так міркуючи, Фабріціо притримував коня і їхав дуже повільною ступою.
– Гусаре, швидше! – владним голосом гукнув офіцер. Фабріціо проїхав кілька кроків і зупинився.
– Хочете забрати в мене коня? – крикнув він.
– Та ні! Під'їжджайте.
Фабріціо подивився на офіцера, – у нього були сиві вуса і найчесніші очі. Хустка, яка перев'язувала ліву руку, червоніла від крові, права також була забинтована кривавою ганчіркою.
«Ну, не він, так ці солдати схоплять коня за гнуздечку», – подумав Фабріціо. Але, придивившись, помітив, що солдати також поранені.
– Ім'ям честі, – промовив офіцер з полковницькими еполетами, – стань тут на чатах і кажи всім зустрічним драгунам, кінним єгерям і гусарам, що в цій корчмі полковник Лебарон і він наказує їм приєднатись до нього.
Старий полковник виглядав страшенно пригніченим і з перших же слів сподобався нашому героєві, який відповів вельми розважливо:
– Мосьє, мене не послухають. Я замолодий. Тут потрібний ваш власноручний наказ.
– Це правда, – сказав
