двічі. Один раз – незаконно.
– Вашому банку.
– Вашому клієнту, – мовила Лора йому в тон. – Так вийшло через плутанину з власниками. Котрі, виглядає, навмисне все заплутали. Наочна шахрайська схема. Я тут, бо банк, у службі безпеки якого я працюю, готовий домовлятися, аби вирішити проблему малою кров’ю. Варіанти привезла. Супротивна сторона доручила вашій юридичній фірмі вести справи, що стосуються цього питання. Я з боку зацікавленої сторони маю всі повноваження запропонувати вам варіанти й почати переговори. Ми хочемо домовитися.
– А мої клієнти не проти домовитися. Лиш про те, аби банк «Омега» відступив. Теж маю кілька ідей, як вашим зберегти лице.
– Банк готовий у разі чого запускати маховик судових позовів на повну. Повірте, вас розчавлять.
– У моїй молодості знаєте, як казали в нас на районі? «Не треба наших лякати центровими». Іншими словами, Київ нічого не виграє лише через столичний статус. Чернігів значно менший за розмірами, нижчий за статусом. Проте битися тут теж уміють. А наш претендент на гарне місце має не менші й не гірші ресурси для ведення війни, ніж ваш.
Мовби ставлячи жирну крапку, Яровий поклав на свою тарілку шматок, відрізав ножиком гострий кутик, почав жувати. Він явно чекав відповіді. Та Лора мовчки підвелася, пішла до туалету. Там спершу просто пустила воду, дивлячись на струмінь. Потім ретельно помила руки. Витерла насухо паперовими рушниками, вимила ще раз, знову витерла. Уважно роздивилася відображення в дзеркалі, поправила зачіску. Коли повернулася за стіл, Ігор упорався з першим шматком і готувався взятися до наступного.
– Взяли тайм-аут, так розумію.
– Не зовсім. – Лорі зовсім не хотілося їсти. – Є обставина, яку не врахував ніхто. Тож вона, напевне, не вписується в жодну з ваших підготованих схем та навіть може їх зруйнувати. Наша сторона, навпаки, від того не надто постраждає. Лише внесемо кілька коректив.
– Ви про що зараз? – запитав Яровий підозріло.
– Будинок хочуть і можуть повернути в державну власність. Як історичну спадщину. За таких розкладів, Ігорю, споруда стане недоторканною. Більше скажу: навіть мала щастя сьогодні познайомитися з головною ініціаторкою процесу.
– Сумнівне щастя, – пирхнув Ігор. – Якщо ви про Таню Помічну, то від неї більше гармидеру. За нею ніхто не стоїть, вона звичайнісінька самотня міська божевільна. Бо тільки в безумних головах народжуються безглузді казки. Ви ж, напевне, начулися з перших вуст про страшне прокляття, що давно висить над будинком. Мовляв, не можна чіпати, інакше смерть.
– Розбите дзеркало. Той, хто зазіхне на будинок, побачить у ньому свою темну сутність. Злякається й помре.
– Ага. Наша Таня носить це усюди, куди вдається прорватися. Серйозно її і ту страшилку сприймають хіба такі самі прибацані інтернет-блогери. У мерії від Помічної тікають. Знаю, що поліція хотіла затримати
