Розбите дзеркало. Андрей Кокотюха
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Розбите дзеркало - Андрей Кокотюха страница 9
– Дуже цікаво, Таню. А ще конкретніше? У чому загроза?
– Змінилося чимало мешканців, – охоче відповіла Помічна. – Мало хто прижився. За радянської влади вибору особливого не було. Чутки різні ходили – їх, самі розумієте, припиняли. І потім… Кажу ж, не всякому прокляття. Лиш тому, в кого наміри лихі. Або – хто вчинив там, у будинку, недобре діло. Таких одного разу знаходять мертвими біля розбитого дзеркала.
Поки жінка говорила, Лора відчула: довкола враз почали стихати й поступово зовсім зникати звичні для вулиці звуки. Ніколи не відчувала себе в прозорій капсулі, ізольованій від зовнішнього світу. Де не чути нічого, крім тепер уже скрадливого, лиховісного тону дивної особи в рожевій куртці. А Тетяна весь цей час свердлила її поглядом, і здавалося – гіпнотизує, заворожує, вводить у транс.
– Чому біля дзеркала? – Лора почула себе ніби збоку, наче поруч стала і мовить її голосом невидима істота.
– Бо варто переступити поріг із недобрими намірами, зло, яке дрімає в тамтешніх стінах, пробуджується. Воно переходить на порушника спокою. Заходить усередину, – долоня лягла на груди. – Так у самій людині зринає вся її чорна сутність. Чули, напевне, про темну половину кожного з нас? Про Джекіла й Гайда читали?
– Давно.
– Не важливо. Знаєте, про що йдеться. І ось одного разу в дзеркалі людина бачить іншу себе. Страшну потвору, про існування якої не мала жодного уявлення. Жах, шок, крик. Серце зупиняється.
– Ви сказали – дзеркало…
– Так, дзеркало, – підхопила Тетяна. – Перше бажання – вдарити потвору. Тому людина не контролює себе, лупить кулаком або чимось іншим, що потрапить під руку. Потім смерть. Ви ж не по неї приїхали?
Довкола все раптом знову ожило.
– Уже не знаю, по що приїхали, – призналася Лора. – І що, відомі такі випадки?
– Сама, Бог милував, біля трупів не стояла. Але й не придумала. Люди кажуть, чутки ходять… Перевірте, ризикніть. Думаєте, ви перші, хто хоче все тут зруйнувати? Будинок отак п’ятнадцять років стоїть, порожній. Місце ласе, багато хто облизується. Тільки ж стримувало щось донедавна. Зараз, бачте, дехто справді страх загубив. Я попередила.
Помічна враз втратила інтерес до розмови, повернулася й рушила геть.
– Чекайте!
Лора двома стрибками наздогнала її, схопила за плече, розвернула до себе. Наштовхнулася на холодний погляд, руку не забрала, запитала:
– Ви, напевне, бували всередині. Не раз, не два, не десять. Бували?
– Звісно. Щось не так?
– Ви живі-здорові. Ваше дзеркало не тріснуло.
– По-перше, ви не бачили мого дзеркала… – Тетяна легким порухом звільнила плече. – А по-друге, я не приходила сюди з лихими намірами жодного разу. Я хочу зберегти будинок від руйнації. Якщо зробити його історичною пам’яткою офіційно, будівля потрапить під охорону. Отже, ніхто більше не спокуситься прийти сюди зі злими намірами. Прокляття не зникне,