Олеговича не має значення, хто і звідки до нього приїхав.
– Тобто ваш шеф так поводиться з усіма відвідувачами?
– У нього ділова зустріч.
– Я теж приїхала не на інтимне побачення. – Лора починала втрачати терпець.
– А я не керую його справами. Я ось, документами займаюся, – жінка показала на стосик роздрукованих аркушів. – У мене своя ділянка роботи.
– І все ж таки я попрошу вас набрати шефа.
Лорі часто доводилося вмикати тон, який змушував упертих і не надто контактних розуміти, з ким мають справу. Навіть якщо ти вдягнулася підкреслено просто, джинси-светрик-кросівки-куртка, інтонації виказували природу. Ту саму, дику й не надто симпатичну, контактів із якою бажано уникати. Це, з Лориного досвіду, розуміли навіть молоденькі дівчатка. Не кажучи про досвідчених дорослих жінок, на кшталт її нової знайомої.
Секретарка зітхнула так голосно, як змогла. Вклавши в зітхання всю особисту неприязнь до київських візитерів, які бачать себе пупами землі й вважають, що заради них треба кидати невідкладні справи. Демонструючи, як їй усе набридло і водночас – що на неї де сядеш, там і злізеш, жінка набрала потрібний номер, повернула телефон екраном до гості. Виклик пішов, та замість гудків почулося стандартне: абонент не може прийняти дзвінок.
– У пана Ярового навряд чи один номер. – Лора не збиралася здаватися.
– То дзвоніть на інший, – парирувала жінка.
– Гаразд. Я напишу повідомлення йому на вайбер. Продублюю на месенджер.
– Можу допомогти?
– Дякую. Ви дуже віддані своєму шефу.
Більше Лору в офісі Ігоря Ярового нічого не затримувало.
На вулиці махнула Соколу, аби чекав, і той прогнозовано знизав плечима. За що вона й цінувала, якщо не сказати – любила саме цього водія. Богдан здебільшого мовчав, не починав дискусій, узагалі мало говорив. З нього неможливо було витягнути двох речень, хіба Сокіл сам захоче щось сказати, про щось попередити, від чогось застерегти.
Утім, цей сорокарічний батько трьох дітей знав ціну собі й тим, із ким мав справу. Чудово розумів, коли його хочуть слухати. Ніколи на пам’яті Лори не ліз із своїми порадами й точно знав, коли його думка може когось зацікавити.
Не базікав під руку – так називається.
У штаті числилося троє постійних водіїв, які одночасно могли й мали право виконувати роботу охоронця. Лора не водила машину, після загибелі чоловіка й усього, що сталося потому, попросила продати його «опель» чимшвидше й не торгуватися. Гайдук, її безпосередній начальник, закріпив за новим консультантом транспорт. Але для поїздок містом та заміських відряджень Лора могла брати тільки вільне на той момент авто. Покатавшись перших півтора місяця з кожним із трьох водіїв, вона попросила Гайдука зробити виняток: якщо можливо, закріпити за нею Богдана Соколовського, якого всі знайомі давно скоротили до Сокола, і той не заперечував. Пояснила причини.
І додала дуже важливу: він теж воював.
Їй пішли назустріч. Благо начальнику служби безпеки банку «Омега» не треба нічого ні з ким
