не можна. Проте варто дати їй шанс привести в порядок одяг, зачіску, накласти трохи косметики – зовнішність уже не переважатиме. Навпаки, її можна буде назвати цікавою, хай не красивою в звичному розумінні цього слова.
– А ви? – нічого іншого в Лори не знайшлося.
– Відповідаєте запитанням на запитання, – дорікнула жінка. – Машина ваша? Ваша. Номери київські.
– Київські. Щось не так?
– Залежно хто ви, – жінка повернулася до початку розмови. – Хоча… нетутешнім пробачають. Усе одно мушу попередити.
– Ми тільки познайомилися, а ви вже говорите загадками.
– Ми ще не познайомилися, – завважила жінка.
– Лариса, – вона простягнула візитівку. – Мій колега Богдан.
Тонкі пальці з нігтями без натяку на манікюр взяли картку за край.
– Банк «Омега», консультант. Мені не треба консультацій, пані Кочубей.
– А в мене… Тобто в нас із вами немає жодних справ.
– Здається, вже є, – цупкий прямокутник зник у кишені куртки. – Ви ж приїхали руйнувати пам’ятку історії та архітектури. Спробуйте – і матимете справу зі мною. Тетяна Помічна, громадська активістка.
– Приємно.
– Навряд, – відрізала Тетяна. – Бо ви ще не знаєте, з чим зв’язалися.
– Бачу. З активною громадянкою. – Лора всміхнулася, підморгнула Соколу.
– Не розумієте, – зітхнула Помічна. – Я сказала не з ким, а з чим. Могла б попередити – зробити щось із цим будинком ви зможете тільки через мій труп. Аби не навпаки.
– Тобто? Припиніть говорити загадками, поясніть до пуття.
– Ви правильно кажете – загадка, – тепер усміхнулася Тетяна, але Лорі її усміх добрим не видався. – Ніхто за сто років її не розгадав. Кожен, хто заходить усередину з лихими намірами, рано чи пізно помирає сам.
Прозвучало це попередження дуже буденно.
Лора навіть не сприйняла серйозно й отримала додаткову підставу вважати нову знайому міською божевільною. Щиро кажучи, вона побоювалася таких людей. За свою відносно невелику слідчу практику мала чимало нагод переконатися: навіть найнебезпечніші злочинці, вбивці та ґвалтівники здебільшого діють раціонально. Нехай ними в якісь моменти справді керують емоції – згодом злочинці все одно приборкують їх. Адже варто випустити емоцію на волю – усе, згорів, накоїв помилок, попався. Міські ж божевільні керуються правилами, котрі діють у доступному лише їм, паралельному довкіллі.
– Здається, зрозуміла, – мовила вона. – Ви з тих, кому болить доля старих будинків. Я сама не фанатка нищення архітектурних пам’яток. Проте не всяка стара забудова, до всього – аварійна, ще й у спірній власності, може вважатися такою.
– Ви погано бачите? Це зразок сіверської, північноукраїнської міської архітектури кінця дев’ятнадцятого століття! – Тетяна тицьнула на паркан.
– Я бачу будинок, який не підлягає реконструкції,
