справді сильного противника. Швидше я налякала його.
– Чим?
– Можливістю передати будинок назад державі й захистити від знесення статусом пам’ятки.
– Хіба для них це новина?
– Супротивна сторона не розглядала цю можливість серйозно.
– Ми так само. Сама знаєш, тут більше блефу. Почнуть перевіряти…
– Яровий почав переговори, Гайдуче. Не грав м’язами, не показував крутизну. Він молодий, тридцять років. Та підкований, досвідчений, загартований ще не в таких боях. Через те й поміняв тактику.
– Здав назад?
– Поміняв тактику, – повторила Лора, дивлячись при цьому, як Сокіл запиває рештками коли останній клаптик піци. – Виглядає, що його клієнти не готові до такого. Не передбачили, не мають плану щодо цього. Поставили на паузу, завтра продовжимо.
– Якщо Яровий грамотніший, ніж ми вважали, до завтра щось придумає. Може, вивести його… ну… щоб не було…
– Гайдуче, нічого не хочу про це чути й знати.
Лора розуміла: за цими словами шефа служби безпеки банку «Омега» нічого кримінального не стоїть. Ішлося про цілком законні, хоч і не зовсім етичні способи прибрати фірму «Вага», аби конкуренти знайшли когось слабшого. А час біжить, тож будь-яка інша, терміново підібрана кандидатура справді буде не такою сильною, як молодий вовк Ігор Яровий.
Але Лариса Кочубей звикла перегравати сильного, а не займатися побиттям немовлят. Звичаї Гайдука й подібних до нього не дивували, не шокували. Для неї не були новиною не зовсім чисті, іноді – зовсім брудні методи досягнення мети, яку ставили перед службою безпеки заможні впливові клієнти. Котрі, будемо відверті, платять саме за вирішення питань.
Та все ж намагалася уникати прямої участі в чомусь подібному.
– Я міркую вголос.
– А я нагадую.
– Не злися. – Гайдук пішов на мирову. – Завтра знову назад?
– Краще лишитися тут.
Пропозиція помітно пожвавила вираз Богданового обличчя.
– Теж діло. Зараз далеко по сьомій… Плюс дві години… На коли домовилися?
– З самого ранку. Прямо на дев’яту нуль-нуль у його офісі. Всі зацікавлені особи. Я впораюсь, Гайдуче. Якщо висплюсь.
– Згоден. Готель сама знайдеш чи…
– Я доросла дівчинка. До моїх послуг інтернет. А ще краще, – машина стояла недалеко від ресторану «Мілано», – мені тут підкажуть люди. Яровий уже дав одну адресу.
– Поїж там щось.
– Ти рідний шеф, а не рідний батько.
– У нашому випадку, Лоро, різниця невелика. Її майже немає. Тримайся там. Зараз допомога потрібна? Кого напрягти?
– Упораюсь. Перемога буде за нами.
– Дай Сокола.
Лора простягнула Богданові телефон. Сама підняла комір пальтечка, вибралася під дощ, рушила перебіжками до ресторану.
Там справді могли підказати пристойний
