ж прийшла, – Ігор не знайшов іншої відповіді.
– Слухай, я справді можу піти, – швидко заговорила Діана. – Нічого страшного, я все зрозумію. Невчасно, раптом ми взагалі помиляємося… обоє…
– Перестань.
У таких випадках треба взяти жіночу руку в свою, сказати щось ніжне, лагідне, заспокоїти. Проте для Ярового навіть такі жести щодо жінок були зайвими. Обмежився легким стисканням плеча, жестом запросив пройти до вітальні.
– Роззуватися треба?
– Якщо чоботи брудні.
– Є трохи.
Діана розстебнула блискавку, стягнула коричневий ботфорт із правої ноги. Ковзнула поглядом по Яровому, мовби запрошуючи долучитися, незграбно, невміло кокетуючи. Ігор лишився стояти, схрестивши руки на грудях. Гостя впоралася з другим чоботом, уже без дозволу засунула ноги в червоні повстяні капці.
– Можна щось запитати?
– Звісно, – кивнув Яровий. – Поговорити треба.
– Ти справді сам тут живеш? Ну… Три кімнати…
– Що тебе дивує? Життєвий простір? Так, я можу собі дозволити мати такий простір, який хочу.
– Самітник у трьох кімнатах.
– Не три кімнати, – поправив Ігор.
– Ну як… Одна, друга, третя… – Діана по черзі показала пальцем на двері.
– Я не так рахую. Хол. Спальня. Робочий кабінет.
– А-а-а! – протягнула вона. – Он воно що… Тоді… Може…
– Слухай, – Ігор ступив ближче, цього разу стиснув плече гості сильніше. – Здається, ми обговорили все, листуючись. Але давай повторимо. Ми не скаржимося одне одному на життя й самотність у цьому великому безжальному світі. У нас немає нічого спільного. Ти не жалієш мене, я – не жилетка для твоїх сліз. Я не розпитую нічого про тебе, ти – про мене. Ми дорослі люди. Обоє знаємо, для чого зустрілися.
Діана повела плечем, струшуючи з себе його правицю.
– Як скажеш. Давай тоді взагалі мовчати, мов партизани.
– Не ображайся, – це прозвучало незграбно й нещиро.
– Я не ображаюся, – промовила гостя рівно, ніби звітувала начальству про зроблену роботу. – Ти правий, ми дорослі люди. Тільки… Знаєш… Не повіриш… Хоча мені все одно, та не повіриш…
– Кажи вже, – Яровий раптом не стримався. – Стара діва? Перший раз, усе таке?
– Не діва, – зараз він уловив викличні нотки. – Не така вже й стара, до речі. Просто отака зустріч, через інтернет, таке знайомство в мене вперше. Досі не вірю, що зважилася на це. Тому зрозумій правильно, Ігорю. Я маю освоїтися, перетравити все. Врешті піти до кінця.
– Можливі інші варіанти?
– Хочу випити чогось, – сказала гостя, ніби не почувши запитання.
– Нормальний хід, нормальне бажання.
Аж тепер Яровий дозволив собі роздивитися Діану як слід. Картата спідниця трохи нижче колін, панчохи тілесного кольору. У тон спідниці – светрик, достатньо тісний, аби обтягувати невеличкі, проте досить округлі груди. Шия
