Розбите дзеркало. Андрей Кокотюха
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Розбите дзеркало - Андрей Кокотюха страница 17
Про що Ігор Яровий, успішний тридцятирічний юрист, марно намагався забути.
Вдавалося хіба загнати це назад, углиб.
І навісити важкий замок.
Який на повірку все одно виявлявся не надто міцним.
Ігор уже за годину після зустрічі з київською гостею знайшов спосіб забутися на найближчі години. Зайшов у інтернет, відшукав потрібну сторінку, вчорашнє листування в чаті. Відписав, потім здибався з клієнтом. Детально переповів про зустріч із Кочубей. Наголосив – баба не проста, колись працювала в слідстві, треба пробити інформацію. Клієнт мав для того всі можливості, пообіцяв влаштувати все на ранок, аби озброїти Ярового. Але все одно не стримався, зазначив ядуче:
– Не впізнаю тебе, Гошо. Лузгав не таких. А тут задню вмикаєш.
– Ліпше знати, з ким маємо справу, – сухо й стримано повторив Ігор. – Так краще будувати лінію захисту.
– Тебе найняли не для захисту, – нагадав клієнт. – Ти нам для нападу потрібен, Гошо.
Ігор не любив, коли його називали Гошею. Хоча б через те, що так до нього зверталися шкільні друзі, дванадцять років тому викреслені з подальшого життя жирною рискою. Проте краще обмежитися загальною фразою, не боячись виглядати дурником, аніж пояснювати, які саме спогади раптом, проти своєї волі, витягла з глибини Лора Кочубей.
Згадуючи про неї, Яровий укотре подумав про червону мавпу.
Вийшовши від клієнта, знову зазирнув у чат. Побачив відповідь, підтвердив намір, подався додому. Дорогою малював у голові Лорин портрет, аби довести самому собі: нічого особливого як жінка вона справді собою не являє. Не лише для нього – взагалі.
Подумаєш, метикована, підкована в багатьох темах.
Теж мені, аналітик.
Не дивно, що сама. Обручки не носить, але то в наш час давно не показник. Живе сама, без мужика, давненько. На її обличчі все написано. До речі, про лице. Зовнішність, як кажуть у подібних випадках, звичайна. Простувата, хоч могла підкреслити, посилити щось косметикою. Але – тут Яровий гмикнув, – навряд чи вміє нею користуватися до пуття. Зараз у його очах Лора Кочубей нагадувала жінку, яка змила косметику перед сном. Із волоссям те саме: з зачіскою нічого не робила. Точніше, може, й працювала з лаками, гребінцем, феном, заходила до перукарки. Та зараз Лорине волосся, краї якого сягали середини шиї, було немов витерте рушником після душу й задля пристойності доведене до ладу.
Хоча…
Залишалися очі. Зелені, за формою вони віддалено нагадували котячі. Принаймні так могла собі уявити людина з розвиненою фантазією. Батьки Ігоря любили котів, він виріс серед них. У квартирі від його народження мешкало двійко породистих киць, тож хлопчина вивчив їхні повадки. Особливо – погляди. Тут кицька приплющує очі, а наступної миті – вже широко розкриває їх, готуючись