іще. Хтозна, раптом у неї планка потому впаде чи ще щось таке. Проблем Ігор зовсім не хотів. Тим більше – з незнайомими жінками у власному помешканні.
Діана чемно чекала, зсунувши ноги й цнотливо склавши руки на колінах. Яровий, не питаючи, перевантажив чайною ложечкою в її склянку відразу три кубики льоду. Глянув запитально. Гостя пальцями взяла четвертий, булькнула, легенько розколотила.
– Отак добре.
– Як скажеш.
Собі Яровий поклав два кубики. Думав ковтнути так. Побачив перед собою Діанину склянку – гостя закликала чаркуватися.
– Дзинь-дзинь, – усміхнулася нарешті, усмішка виглядала натягнутою.
– Поїхали.
Ігор вилив у себе все, жадібно, відразу. Окрім одноразового сексу й завантажень по роботі, алкоголь був для нього дієвим способом прогнати геть червону мавпу. Або принаймні відігнати далі, щоб не заважала, не крутилася в голові. Помітив – Діана тягне напій повільніше, чи то смакуючи, чи то змушуючи себе пити з мужчиною на рівних.
– Десь лимончик маю, – сказав, видихнувши. – Чи, може, яблучко?..
Гостя зробила заперечливий жест. Допила до половини. Перевела подих, дотиснула, обережно поставила склянку на стіл. Якийсь час дивилася на неї, мовби намагалася розколоти товсте скло силою погляду. Потім опустила плечі, заховала лице в долонях.
– Що? – Яровий вловив її бажання виглядати слабшою, ніж є, беззахисною, випередив прохання пожаліти, мовив навмисне грубувато: – Алло, ти там як? Нормально? Може… спальню показати? Чи ще… Чи тут…
– Не знаю, – глухо відгукнулася Діана, опустила руки, труснула штучним волоссям, тепер проговорила чітко. – Не знаю. Вибач, пробач… Але я не знаю, що на мене найшло. Для чого я взагалі погодилася, чому прийшла сюди. Ігорю, я ж не з тих… Не з таких…
Гостя рвучко підвелася, обсмикнула край спідниці. При цьому спробувала натягнути її ще нижче, ніж дозволяв крій. Яровий помітив вологу в кутиках очей.
Цього ще бракувало!
– Давай без істерик, – мовив, теж підводячись. – Ми ж листувалися три дні. Ти сама написала мені, перша. Діано, ти почала. Тепер вмикаєш задню? – Алкоголь поволі починав діяти, заводячи його. – Заспокойся. Нічого тобі не буде. Ми ніколи не побачимо одне одного. Ми живемо в одному місті, але тисячі людей навіть у менших містах ніколи в житті не зустрічаються. Навіть не знають про існування одне одного. Діано…
Не знаходячи більше слів, навіть не маючи бажання їх шукати, Яровий обійшов столик, легенько хитнувшись. Ступив до жінки впритул, потягнув до себе. Не обіймав, жодних ніжностей – діяв, як завжди в таких випадках. Вони знають, що має статися далі, хочуть цього, інакше б не морочили голову. Не відразу й не всі, та досвід показував: події слід форсувати.
Пити разом – ось помилка.
– Пусти, – почув тихе. – Ігорю… вибач… не треба… Це помилка… Я краще… Мені треба йти… Вибач, вибач, я дурна, я не знаю, що на мене найшло!
Діана відштовхнула Ярового, та він усе одно стояв між нею та передпокоєм.
