барахло – і геть звідси. Завтра купи гумовий член. Не грайся більше в такі ігри. Я ще добрий. Інший – не знаю, що б із тобою зробив.
– Не треба мені інших.
Діана підхопила чоботи-ботфорти. Поспіхом зірвала куртку з вішака. Вийшла з квартири як була, боса. Ліфт оминула, подріботіла вниз сходами, не озираючись. Швидко зникла з очей, стихли кроки.
– Пішла ти, – повторив Ігор, додав ще тихіше, собі під носа: – Сучка.
Лишившись сам, Ігор Яровий налив собі ще порцію.
Він не збирався сьогодні напиватися. Завтра нова зустріч із Лорою Кочубей, перед тим треба переговорити з клієнтами. Треба мати ясну голову, бо від обох зустрічей багато чого залежить. Саме тому він збирався провести час із незнайомкою, спровадити й влягтися спати. Звичний, випробуваний часом, ефективний план.
Зруйнований якоюсь переляканою закомплексованою дурепою.
– Хто ти така, – повторив роздратовано, але вже не кричав.
Подібний вибрик стався вперше. Нічого, нехай, матиме й такий досвід. Просто вечір пропав, усе полетіло шкереберть. Обставини провокували напитися чи принаймні випити стільки, аби червона мавпа пішла спати раніше за нього.
Яровий сів на диван, простягнув руку до пляшки.
Дивно.
Зловив порожнечу.
Нічого не розуміючи, Ігор розчепірив пальці на п’ятірні, кілька разів стиснув і розтиснув їх, немов бавився кистьовим еспандером. Пляшка стояла там, де він її поставив. Дотягнутися рукою – запросто. Але чомусь промахнувся. Так, ніби пляшка сама посунулася вбік, аби вислизнути.
– От дурня, – процідив Яровий.
Зосередившись, він вмостився зручніше. Розвів обидві руки, розім’яв пальці, обережно взяв пляшку обома, міцно стиснув. Не повірив очам.
Пляшка виросла.
Не набагато. Трошки. Ледь витягнулася в довжину, збільшилася в руках. Ще й зробилася раптом важчою, ніж була.
– Дурня, – повторив Яровий, але рук не розтискав.
Якийсь час сидів, відчуваючи, як усе довкола поволі починає гойдатися, наче човен на хвилях. Злякався раптом: впустить пляшку – втратить точку опори, сам упаде. Тож навпаки, стиснув її сильніше.
У дальньому кутку майнуло щось сіре й живе.
Раніше з Ігорем Яровим нічого подібного не траплялося. Тим паче – у власному помешканні. Вдома ж і стіни допомагають.
А тут вони раптом почали стискатися відразу з чотирьох боків.
Вухо зловило тихі кроки.
– Дурня! – вимовив Ігор і сам почув відлуння власного голосу, не впізнаючи його. – Нікого тут нема. Я напився. Нерви. Буває.
– Буває, – почув навзаєм.
Яровий завмер, напружився, нашорошив вуха.
– Буває, – повторив голосно.
Цього разу відповіді не було. І стіни розсунулися, кімната знову набула звичних розмірів.
– Тихо сам із собою, – гмикнув Ігор. – Менше пити треба.
Ураз
