витерла очі і втупилась у маму:
– Що «Марія»?! Яке він має право бити мене? Обзивати? Я піду від вас…
– Та кому ти потрібна, така?
Дівчина повільно повернулася до Валєри. Як же вона ненавиділа його зараз. За всі образи, приниження, побиття, за тата.
– Я потрібна татові. А вам треба його гроші. Мої гроші.
Валєра скрипнув зубами та зробив крок до Марійки.
– Тільки спробуй! Я втечу, вискочу з вікна й піду знімати побої. Закатаю істерику в міліції, скажу, що ти мене мацав, лягав на мене… Спробуй! Вони подзвонять татові, і він заб’є тебе!
Валєра розвернувся і вийшов з хати, гримнувши дверима так, що посипалася штукатурка.
– Маріє! Як ти могла?
Що? То вона ще й винна?
– Ненавиджу… Ненавиджу тебе!
Марійка спала на животі й плакала крізь сон. Вранці вона ледве підвелася з ліжка. Було боляче стояти, сидіти, ходити. Почекала, поки всі підуть на роботу, і вийшла з кімнати. Навіть сходити в туалет було боляче. А ще ж школа, гурток. Марійка розуміла, що кілька днів нікуди не ходитиме. Навіть квартирою. А наступного тижня приїде тато, і вона все йому розкаже.
Розказала не все. Бо що буде потім? Татові нікуди її забрати, а якщо він піде додому з’ясовувати, то жити буде вже зовсім нестерпно. Валєра вдає, що її не існує, мама говорить тільки тоді, коли вже інакше ніяк, зате ніхто не вказує, що робити. Кожен сам за себе.
– Щось ти сьогодні невесела.
– Я посварилася з мамою і Валє… Сергійовичем. Вони зі мною не говорять.
– Що сталося?
– Він хотів мене вдарити.
– Що? – Тато зірвався на ноги, ледве не перекинувши столика. – Та я йому…
– Не треба. Ти ж не можеш забрати мене. Просто… ти б не міг відкрити мені рахунок? І не давати мамі так багато.
Тато дивився на неї довго, вивчаюче й опустив голову.
– Не думав, що все аж так… Я сам винен. Треба було завезти тебе до бабці. Ходімо в банк, поки відчинено. Усе ще буде добре, ти мені віриш?
Марійка кивнула. Звичайно, усе буде добре. Колись.
Здається, після того, як тато пішов, залишивши гроші, Валєра вдарив маму. Марійці було байдуже. Вона сиділа в кімнаті й розглядала відблиски лампи на новенькій банківській карточці.
Два роки пролетіли, як день. Марійка відгородилась від усіх. Уроки вчила, як їй зручно; на все літо їхала до бабці; відверто грубіянила тим, хто їй не подобався; сама прала свої речі, готувала канапки; сама вибирала одяг та взуття й із задоволенням дивилась, як змінюється обличчя мами, коли вона сказала, що тепер тато дає гроші їй. Єдине, що не змінилось, – уроки малювання. Марійка не пропустила жодного, і вчитель радив їй подавати документи в Академію мистецтв.
Хлопці? Матвій, як виявилось, зустрічався з нею заради спортивного інтересу й кількох безкоштовних уроків. Марійка помічала зацікавлені погляди хлопців і мимовільний шок у тих самих очах,
