в центр святкувати. Заодно обговоримо плани на майбутнє.
Марійка ще ніколи не була у справжньому ресторані й не пила справжнього вина. Захоплена обстановкою залу, вона забула вдати перед татом чемну дівчинку і, лише помітивши його примружений погляд, поспішно перепитала:
– А мені можна?
Тато розреготався й собі надпив із келиха.
– Тільки не кажи, що ти досі не пила алкоголю.
Марійка чомусь густо почервоніла й несподівано з викликом відповіла:
– Пробувала, і не раз. А що?
– І як у порівнянні?
Вона мовчки дивилась на тата й думала, який же він усе-таки крутий.
– Нема слів.
І справді, як можна порівнювати чорнило, часто закисле, чи засолодке, або й геть чисто спиртове, зі справжнім вином? Терпкість, яка спочатку не сподобалась, залишала приємний післясмак. Хотілося вдихнути леткий аромат, зробити ще один ковток, заплющити очі й знову відчути, як змінюється смак.
– Ти маєш можливість вибору, і я хочу, щоб вибирала найкраще.
Марійка це чомусь сприйняла як виправдання й відкуп за минулі п’ять років. Замість усмішки у відповідь, вона зробила ще один ковток і задоволено замружилась. Для чого показувати татові, що їй не сподобалися його слова? Для чого ображати й починати нове життя з непорозуміння?
– А що святкуємо?
Марійка бачила, як тато виструнчився в кріслі, у нього миттєво загорілись очі і, здається, навіть почали злегка труситися руки.
– Сьогодні сталися дві дуже важливі події в моєму житті: твій день народження і… я офіційно заснував будівельну компанію й назвав її майже на твою честь – «Мрія». За що і вип’ємо.
– Вітаю, тату! Я завжди знала, що тобі все вдасться.
Марійка усміхалась, пила вино, їла страви, про які раніше лише читала, сміялась із татових жартів і зацікавлено слухала його розповіді про плани та перспективи, хоча насправді всередині було щось неприємно зле. Таке відчуття, наче татко відкупляється за все, що сталось у минулому. Але дівчина не чекала відкупу – вона хотіла, щоб тих кошмарних років узагалі не було. Знущань у класі, коли діти дізналися, що в неї другий тато; маминої байдужості й постійного недоброго погляду Валєри; того, що навіть хлопці, які їй справді подобались і яким подобалась вона, відсмикували руку від її обличчя.
Марійка могла довго стояти перед дзеркалом і гіпнотизувати своє відображення, хоча розуміла: потворний грубий рубець нікуди не дінеться. Його не ховав навіть товстий шар макіяжу, яким вона зловживала ще зовсім недавно.
Якийсь час дівчина купувала розрекламовані креми, які обіцяли розчинити будь-які шрами, але в неї почалась жахлива алергія, око пекло, сльозилось і підпухало. Єдиним варіантом залишалась ненависна гривка.
А може, попросити тата, хай знайде лікаря, який виріже це потворство з її обличчя? Хай буде ще один рубець, але тоненький, щоб можна було замаскувати. Тато ж тепер має можливість…
– Про що замріялась?
– Ким
