дядю Валєру.
Дівчинці не вкладалось у голові, як мама може приводити чужого дядька додому, сидіти з ним на кухні, пити чай чи каву, їсти його тортики, сміятися з його тупих жартів і навіть дозволяти виховувати її, Марічку.
Одного дня вона не витримала і, коли дяді Валєрі вкотре не сподобалось, як Марічка на нього дивиться, розвернулась до мами й майже крикнула:
– Я про все розкажу татові!
Мама лише театрально звела брови й аж надто байдуже відповіла:
– Ми з татом розлучились.
– Як?
– Дуже просто.
– Я хочу до тата.
– Співчуваю, але ти залишишся тут.
– А я хочу жити з татом!
– Ти не можеш жити з татом, бо йому нема де жити. Тема закрита.
Мама відвернулась і надпила з горнятка.
Марічка стисла кулаки і вийшла на двір. Якби вона знала, де зараз тато, – побігла б до нього. Чому він не сказав їй, чому нічого не пояснив? Він же обіцяв, що все буде добре! А нічого не добре. Усе тільки гірше з кожним днем. Мама поводиться з нею, як чужа, чіпляється за кожну дрібницю: не так зробила, не там поклала, не так подивилась, запізно прийшла, огризнулась, недовчила, запізно лягла спати… Море причіпок щодня. Хоч як Марічка старалась, усе намарно. І дядя Валєра – низький, круглий, неприємний…
Марічка зненавиділа його з першого дня, коли він прийшов із букетом лілій, тортиком, пляшкою вина й великою шоколадкою. Марічку вразило те, як змінилася мама. Вона чекала його, бо одягла свою святкову сукню, підкрутила волосся й підвела очі. Приймаючи букет, жінка опустила погляд і почервоніла. А Валерій Сергійович, як представила його мама, простягнув Марічці шоколадку й розтріпав важкою рукою їй волосся. Як дитині. Їй, яка зростом була йому до підборіддя.
З кожним наступним візитом чоловік ставав усе нахабнішим: «Дівка в хаті, а кругом пилюка», – і мама вже недобре мружиться й тикає їй у руки вологу ганчірку. «Не заметено, вікна сірі, посуд не помитий, плащ висить неправильно, взуття не так поскладане, спідниця закоротка», – Марічці почало здаватися, що всі свої причіпки мама перебрала від Валєри. Мабуть, заради його усмішки жінка готова на все, навіть несправедливо покарати власну доньку.
З часом Валєра почав залишатися на ніч, і Марічка зрозуміла, що тато ніколи сюди не повернеться. І, хоч як вона ненавиділа школу, зараз це було єдиним місцем, де дівчинка почувалася добре. Пересівши за останню парту, Марічка занурювалась у примарний світ своїх мрій. Світ, у якому нема Валєри, мама її любить, тато не мусить ночувати в друзів, коли приїздить її провідати.
Він незмінно залишав мамі купку грошей, і Марічка нарешті зрозуміла, що то гроші на неї, але донька чомусь і далі не може нічого попросити. Бо нема за що. Коли вона сказала мамі, що пожаліється татові – отримала дзвінкого ляпаса й відповідь, яка її болюче вразила:
– А ти заслужила? Краще б у своїй кімнаті порядок навела.
То вона не заслужила? Та вона зі шкіри пнеться, аби хоч один день до неї ніхто
