став відчутним брак того, що раніше скріпляло демократію: взаємної довіри громадян. Усі заговорили про змову проти демократії, окремі «незручні» особистості зникли, і в народних мас сформувалося уявлення про те, що заколотників було набагато більше, ніж насправді: те, що описує Фукідід, було фактично м’яким запровадженням атмосфери терору. Відтак, одного дня у травні 411 р. до н. е. відбулося те, що може пояснюватися лише такою атмосферою: народні збори «вчинили самогубства», зібравшись та одностайно проголосувавши за власний розпуск! Влада перейшла до Ради лише чотирьохсот чоловіків, обраних шляхом кооптації, котрі вигнали Раду п’ятисот з їх приміщення та взяли управління у свої руки, дуже швидко звільнившись від супротивників (як видається, небагатьох).
Не зрозуміло, який режим хотіли нав’язати Афінам після цих надзвичайних подій: у ті місяці часто говорили про конституцію, яка мала б закріпити повні права п’яти тисяч афінян, але їх перелік так ніколи й не був складений. Крім того, не зрозуміло, наскільки твердою була влада заколотників, передусім у зв’язку з обставинами, коли певна частина афінських громадян перебувала в той момент на Самосі, де був розміщений найбільший флот міста разом із численними його стратегами, зокрема такими, як Фрасибул та Фрасил: саме тут збиралася опозиція, рішуче налаштована на державний переворот. Зрештою, не зрозумілий також зв’язок між заколотниками та «кам’яним гостем» усієї цієї історії, Алківіадом: він присвятив себе надзвичайно складній грі із сатрапом Тіссаферном, з одного боку, шукаючи можливості залучити заколотників до Афін та, ймовірно, від самого початку підбурюючи їх до дій, а з іншого боку, прагнучи залучити афінський флот до Самоса, куди постійно надсилає сигнали, щоб згодом скористатися ним як deux ex machina для відновлення демократії.
Ситуація стає недостатньо зрозумілою, насправді, через той факт, що ті, кого ми для зручності називаємо «заколотниками», насправді не були об’єднаною силою. Серед них була представники «екстремістів», прихильників вузькоолігархічного правління та миру зі Спартою, котрий фактично означав би входження Афін до політичної орбіти суперника. Проте серед них були й прихильники поміркованої демократії – власне, тієї п’ятитисячної – котрі виступали проти будь-якої нерівної угоди зі Спартою та схилялися до уникнення надто різкого протистояння з démos.
Проте, вже за кілька місяців стає очевидною слабкість заколотників. Тимчасом як Фрасибул кличе Алківіада до себе на Самос, призначивши його стратегом та сигналізуючи таким чином про його «офіційне» повернення до демократів, в Афінах Рада чотирьохсот через внутрішні непорозуміння розпалася вже у вересні, тобто лише за чотири місяці. За цим настає правління, котре можна назвати «перехідним»; ним керує переважно Ферамен: у зв’язку з перемогою в морській битві біля Кізика у березні 410 р. до н. е. афіняни, вже позбувшись страху, що їх охоплював, відновлюють повну демократію, залишивши позаду цей темний період, що тривав не більше 10 місяців.
Поразка
