style="font-size:15px;"> – Є в нас час посилати! – мов аж розсердився Петровський. – Я і з тобою, товаришу, й хвилинки не розмовляв би, аби відчув, що ти крутиш… Давай свою довідку!.. Та не цю, а оту, що тебе розкуркулено…
Наказав зупинити машину.
– Я ось тут напишу, щоб тебе не сміли чіпати… До районників… Або краще в область. Там не такі гарячі голови. – і, пишучи вже, поцікавився: – У колгосп збираєшся?
– Я зараз, товаришу Петровський, нічого не знаю, – чесно зізнався Васильович.
– Так і не знаєш? – усміхнувся староста. – Гляди, не запізнися, товаришу… Поки що ми просимо, а пізніше щоб тобі не довелося проситись… Тримай свою довідку!
І тільки Васильович поліз з машини, як Петровський іще щось згадав:
– Гроші є на квиток?
– Та дякую, якось уже доберуся, – зам’явсь Приходько.
– Ану, давай сюди довідку! – І під першою резолюцією, щоб Приходька не чіпали – повернули майно, дописав: «Начальникові вокзалу. Відправити товариша Приходька у Хоролівку».
Паном повернувся додому Васильович. Як зайшов до контори, то у Твердохліба й щелепа донизу одвисла. Думав, що чоловік давно у Сибіру, а він, – здрастуйте вам! – на порозі. Не інакше – утік!
Читав Твердохліб категоричний наказ із області повернути все майно Приходькові, читав і блід на виду. Та вони там що: подуріли? Куркульню назад повертати! Врешті, трохи отямившись, буркнув Приходькові зайти завтра вранці, а сам на коня та в район.
Повернувся з Хоролівки ще лихіший, ніж був. Мало, що його не схотіли й слухати, а ще й добре намилили шию. Попередили: ще один такий випадок – прощайся з партійним квитком!
Коли наступного ранку Васильович прийшов до контори, Твердохліб на нього й не глянув. Похмуро сказав, щоб забирав, що йому там належиться.
– А я забирати не буду, – відповів твердо Васильович. – Ви забирали, ви й привезіть, і на місце поставте.
Повернувся і вийшов.
Того ж дня йому привезли все майно. Заносили в хату ліжко і стіл, скриню з одягом, все домашнє начиння – Васильович і рукою не поворухнув, щоб помогти. А коли його питали, де ставити, відповідав:
– Ставте, де брали.
Дядьки почували себе дуже незручно, один Курочка сокотав коло саней, підкочувався радісним клубочком до Приходька:
– А я що казав: правда завжди наверх випливе!.. Заносьте, хлопці, заносьте, ще й могорича заробимо!..
Він же й відповів Васильовичу, коли той поцікавився хмуро, а чому не пригнали разом і худобу:
– Так що Твердохліб не велів. Сказав, що не великий пан – візьме й сам.
Васильович, однак, по худобу не йшов. Ні того дня, ні наступного. Щось зламалось у ньому, якась нехіть до всього сповнила невгомонну досі натуру; йому було мов аж байдуже: стоять кошара й стайня порожні чи щось у них ворушиться. Навіть у хаті ладу не дав: узявся був діставати одіж із скрині, та й рукою махнув. І коли Тетяна зайшла йому помагати, сказав:
– Хай уже так…
