поцікавився:
– Що це тобі наче шпичку встромили?
Дружина повернула до нього зніяковіле обличчя, посміхнулася жалісно:
– Старий, я таки, мабуть, піду.
– Куди? – здивувався Васильович.
– Та до корівок… От стоїть мені той рев у душі…
– А без тебе там не обійдуться?
– Так я ж їм хоч дієчки пообмиваю.
– Про мене, – махнув рукою Васильович, і звеселіла Данилівна ухопилася притьмом за чавун. Невдовзі й подалася з двома паруючими відрами:
– Я швиденько, старий.
– Про мене… – байдужою луною відгукнувся Васильович: перед очима його стояли не корови – коні. Буланий і Гнідко. Може, й справді піти та забрати, поки не згинули у гнояці? Данилівна повернулася перед сніданком.
– А ти знаєш, хто у них біля корів?
– Хто?
– Федора!
– Федора? Іванова?
– Атож.
– Ну й ну! – аж покрутив головою Васильович. – То ж недаром корови так мітингують!
– Я її вже совістила, совістила, – переживала нещодавню сварку Данилівна. – Та чи в тебе, кажу, серця немає, чи очі залила молоком, що нічого не бачиш!..
– Найшла кого совістити! У неї в самої цицьки у гною…
– А тоді й сказала: «От побий мене Бог, як я тебе перед усім селом не висрамлю, що й діти твої тебе стидатися будуть!..»
– То й що: помогло?
– Та де… Ні стиду, ні сраму!.. «Як тобі, – каже, – куркульської худобини жалко, то й лазь коло неї, а мене на дуринку робить не заставиш!» То що будеш казати?.. Плюнула я та й пішла…
Надвечір Данилівна ще раз зібралася до усуспільнених корів:
– Сходжу та подивлюся, чи хоч їсти їм на ніч поклала. Бо й не засну…
Васильович, який увесь день ходив як у воду опущений, сказав дружині почекати:
– Ти от краще сядь біля мене та послухай, що я надумався.
– Що ти надумавсь, старий?
– Надумався, що нам таки не минути колгоспу, – з натугою мовив Васильович. – Рано чи пізно, а таки доведеться вступати. То краще вже так – одрубати зразу!.. Та воно, може, й справді лучче буде гуртом… Що попервах отаке – так це в кожного ж так: з незвички із рук усе валиться… Як, стара, думаєш?
В Данилівни уже й сльози на брязку:
– А Лиска, старий?
– Кому що! – всміхнувся Васильович. – Не візьмуть твою цяцю, не плач! Тут самим рішатися треба.
– Я що ж… – витирала уже сльози Данилівна. – Я вже за тобою, старий, як нитка за голкою: куди ти, туди і я… Василькові казав?
– Не казав – куди поспішати! Це я ще так, тільки подумав.
Однак того ж вечора повів із сином мову. Йому наче аж неловко було за свій намір. Тому й говорив, наче глузував із себе й дружини: от ми, двоє старих та дурних що надумались, а яка твоя буде думка?
– Робіть, тату, як знаєте, – відповів на те син.
– Отакої! А ти
