буде, як ви щодня дізнаватиметесь, що діється в світі?
– А нащо те мені?.. Нащо мені через чужий тин заглядати, як я ще у себе ладу не дав? Про мене, так хоть би й зовсім без радіва!
– Це ви даремно, – не погоджувалась Тетяна. – Людина для того й народилась людиною, щоб не тільки в повну миску дивитися.
– А мені – лиш би миска…
Тетяна більше й сперечатися не стала: знала, що за ягідка Протасій. Завжди бурчить, завжди невдоволений. І що за натура така?
Протасій же тим часом повернувся до Тетяни всім корпусом, спитав недовірливо:
– А то правда, що Сталін із собою ніколи грошей не носить?
– Не знаю, – розсміялась Тетяна.
– От бачите, радівом мені очі кололи, а самі, видать, газет не читаєте! – уколов Тетяну Протасій і неголене лице його аж засвітилося втіхою. – А тамечки писалося, як на параді школярка одна хотіла позичити у Сталіна гроші, щоб на трамваї додому добратися. А Сталін лап-лап по кишенях, а грошей катма. «Біжи до Ворошилова, бо я свої усі розтрусив»… То як ви думаєте: зовсім не було чи побоявся, що не оддасть?
– Та нащо воно вам?
– Для інтересу…
Пожував, пожував губами, сам до себе сказав:
– Воно, мо’, й правда, що гроші йому ні до чого. Зайде в крамницю – що побаче, те й візьме…
Тетяна лише плечима стенула: ну й людина ж! Спробуй узнати, всерйоз він говорить чи з насмішечкою. Нещодавно в одного лектора з області, що про комунізм читав, як спитав привселюдно: «Чи усі тоді, як оце ви, у підштаниках ходитимуть?» Той попостукав кулаком по трибуні, поки сміх пригасив!
Вже у Хоролівці, коли затрусилися по нерівній бруківці, сказав Тетяні Протасій:
– Ви самі на базар не ходіть. Я коней поставлю та вас і прилаштую.
І, спасибі йому, прилаштував. Коли б не він, тулитися б Тетяні десь у заднім ряду. А Протасій попер наперед. Ту посунув, того одіпхнув, та все мовчки, на лайку не зважаючи, виклав м’ясо і сало, поставив ваги, сказав до Тетяни: «Отут і торгуйте!», мов був найголовнішим на базарі начальником.
Тетяна торгувала допізна. М’ясо розмели одразу; сало теж брали, але не так шпарко. Вже й сонце почало звертати з обіду, а Тетяна все поглядала на нерозпродану купу сала, що лежала перед нею. Аж нарешті розбитна молодиця, яка стояла поряд («Дамочки, ось у мене беріть! У мене найсмачніше!.. Дядю, ось сало: ниткою різати будете!»)… розбитна та міщаночка сказала Тетяні, що вона забере її сало, якщо та поступиться трохи ціною.
– Треба ж і мені копійку яку заробити.
Тетяні й жалко втрачати на салі, але ж не стояти кілька днів за прилавком. І так намагалася триматися в тіні, щоб хто із знайомих, особливо з учителів, не побачив. Тому, повагавшись, погодилась.
– Та ви не переживайте: я вам і гроші гарні даю, – цокотіла міщаночка. – Ви більше проїсте, поки спродастеся.
Гроші, однак, одразу не дала: пообіцяла розплатитися вдома. І Світлична, зваливши важкий мішок на плечі, пішла вслід за міщаночкою.
