сказати Васильович: не смій, хай самі приведуть, та й роздумав. Мовив тільки невдоволено:
– Не могла трохи пізніше.
– А ти спи, старий, спи, – снується ласкавою ниточкою голос Данилівни. – Я одна нога там, а друга тут…
Та Васильовичу вже не до сну. Приїзд дружини й сина сколихнув у ньому оту застояну нехіть, ту байдужість, що володіла ним, вважай, повний місяць. Ще учора на запитання Йвана: «Що думаєш, брате, робити?!» – відповів роздратовано, що він нічого не думає. А що Йван не відставав, намовляв до колгоспу, Микола й зовсім од нього відсів. Іван пішов трохи ображений, а Миколі стало ще важче: не знав, що його й робити.
Звівся, бо вже й не лежалося. Лампу не став світити, щоб не розбуркати сина, – вдівався в пітьмі. Накинув кожух, насунув шапку на голову, вийшов надвір.
Розпарене зі сну тіло так і обпекло морозом. Ще звечора закутане хмарами небо низько висіло над головою, зараз же воно піднялося високо вгору, всіялося зорями. Зірки переливалися ясно і чітко, мовби на них хто дмухнув і вони спалахнули всі враз, а не одна по одній. Місяць давно уже зайшов, і коли б не сніги, довкола зовсім було б темно, а так – ні світання, ні присмерок. Засипані снігом, дрімали будівлі, завмерли високі, посаджені од вулиці тополі, лише журавель витягав довгу оголену шию, намагаючись заглянути через цямрину в колодязь.
Тихо, німо, не стукне, не грюкне, – Васильовичу аж не по собі од тієї цвинтарної тиші. Кашлянув, щоб хоч власний голос почути, поліз за кисетом.
Але ж і в куриві не добрав сьогодні смаку: тютюн був якийсь мов аж прілий. Затягнувся раз-вдруге та й затоптав майже цілу цигарку. В хату не хотілось вертатися, і він, повагавшись, рушив до стайні.
Колись звичне вухо ще од порога ловило приглушені звуки. Чув, як шаруділо сіно у яслах, як подзенькувало сонно залізо, тупали зрідка копита. Ті неясні, з дитинства знайомі звуки стрічали його щодня на порозі і не було мелодії в світі милішої для серця Васильовича. Був до цього стривожений – враз заспокоювався. Сердитий – одлягало од серця. Йшов щоранку до коней, мов до власних дітей, – міг би ще од порога сказати, ситі вони чи голодні, щось із ними сталося чи все там гаразд. Заходив у стайню, і ніздрі йому лоскотав теплий встояний пах кінського поту, сіна, свіжого гною, і ті пахощі теж були наймиліші Васильовичу. Простягав у пітьмі руку – одразу ж натикався на теплу шовкову шкіру коня, і той дотик завжди відзивався у ньому радісною хвилею.
Зараз же од стайні – ні звуку. Пронизливо заскрипіли промерзлі двері, в обличчя війнуло не теплим духом, а холодним. І навіть темінь не така, як колись: м’яка і податлива, наповнена живими істотами, – а жорстка і порожня. Тож Васильович і заходити не став: постояв, постояв, та й почалапав до хати.
Вже добре розвиднилось, коли повернулася Данилівна. Гнала поперед себе Лиску, щось примовляла до неї. Хоч Лиску і гнати не треба було: сама бігла так, що Данилівна ледь за нею встигала. Ускочила в двір – і спрожогу до корівника. Замало двері на рогах не внесла досередини. Данилівна одразу ж у хату та давай розтоплювати в печі: готувати теплого пійла
