ініціативи, зовсім не бажала втрачати політичний контроль за розгортанням цього процесу. У січні 1989 р. коли кооперативний рух став масовим, В. Щербицький поставив перед працівниками партапарату питання: «Як ідуть справи зі створенням і роботою партгруп та парторганізацій кооперативів?»[52]. І отримав відповідь, яка його не дуже вдовольнила – у кооперативах утворено 73 первинних, 37 цехових парторганізацій та 115 партгруп, комуністи очолюють 14,3 % кооперативів[53].
Розрахунки реформаторів на те, що кооперативний рух надасть слабіючій економіці потужного імпульсу, не виправдалися.
Уповільненість перебудови, пробуксовування реформ, перші симптоми вповзання в кризу (на початку 1987 р. рівень промислового виробництва СРСР порівняно з груднем 1986 р. впав на 6 %) дедалі більше підштовхували команду Горбачова до більш радикальних дій. Започаткована у червні 1987 р. на Пленумі ЦК КПРС економічна реформа мала на меті перейти від домінування адміністративних методів управління господарством до застосування переважно економічних. Цьому переходу мали сприяти два принципових кроки: докорінна організаційна перебудова системи централізованого управління, перенесення уваги центру з оперативних на стратегічні рішення, а також різке розширення меж самостійності підприємств (об’єднань), переведення їх на повний госпрозрахунок та самофінансування.
Варто підкреслити, що проголошена реформа визріла вже давно. Ще на початку перебудови, у серпні 1985 р. вчені Інституту економіки АН УРСР вказували на больові точки пануючої економічної системи: «У 1975 р. діяло 59 союзно-республіканських та республіканських міністерств та відомств Української РСР, а в 1983 р. їх загальна кількість досягла 71… Подрібнення міністерств пов’язане з тим, що вони продовжують виконувати значний обсяг функцій оперативного управління підприємствами та об’єднаннями. Майже кожне міністерство вузькопрофільне. Все це заважає вирішенню крупних міжгалузевих проблем, посилює відомчість, веде до збільшення різного роду узгоджень, відповідно, і уповільнення темпів прийняття рішень»[54].
З метою спрощення, здешевлення державного апарату і підвищення його мобільності та ефективності була проведена масштабна акція по його скороченню. В результаті на початок 1989 р. кількість союзно-республіканських та республіканських міністерств та відомств в Україні зменшилась з 55 до 46. Було ліквідовано 449 з 954 самостійних управлінь та відділів апарату міністерств та відомств. Чисельність центрального апарату знизилася до 10 248 осіб. Помітні скорочення відбулися і на місцях. Апарат органів управління обласної та районної ланки зменшився на 25,2 тис. чоловік, в тому числі на обласному рівні на 32,4 %, а на міському та районному – на 13,7 %[55].
На жаль, у ході розгортання цієї реформи дедалі більше починали даватися взнаки її суттєві недоліки, загострюватись протиріччя політичного характеру. По-перше, ратуючи за демократизацію управління, ЦК КПРС утримував
Там же, спр. 2577 / Записка В. Щербицького від 5 січня 1989 р. арк. 1, 2.
Там же / Інформація «Про структуру партійних організацій.». арк. 11.
ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 11, спр. 1134 / Пропозиції з удосконалення управління народним господарством Інституту економіки АН УРСР від 14 серпня 1985 р. арк. 109.
Там же, оп. 32, спр. 2642 / Інформація про проведену роботу по виконанню постанови ЦК КПРС «Про генеральну схему управління народним господарством Української РСР» від 28 січня 1989 р. арк. 52–54.
