зачинились, і подальшої розмови місіс Гол не чула.
Вона розповідала, що перші десять хвилин чула гомін, далі вигук подиву, шурхіт ніг, падіння стільця, вибух сміху, швидкі кроки до дверей, і на порозі з’явився Кас; блідий, він виряченими очима дивився через плече. Дверей за собою він не зачинив, на господиню й не глянув, шмигнув через залу, збіг сходами й хутко пішов по дорозі. Капелюх свій він тримав у руці. Місіс Гол усе стояла за прилавком і дивилася на розчинені двері вітальні. Вона почула, як Незнайомець тихенько засміявся і пройшовся по кімнаті. З того місця, де вона стояла, обличчя його не було видно. Потім грюкнули двері вітальні, і знову запала тиша.
Кас побіг просто до Бантінга, місцевого вікарія.
– Чи я не божевільний? – уривчасто почав Кас, заходячи в убогий кабінет. – Хіба в мене вигляд хворого на голову?
– Що трапилося? – спитав вікарій, кладучи аркушики, на яких була написана його майбутня проповідь.
– Той суб’єкт із готелю…
– Ну?
– Дайте мені випити чогось, – попросив лікар і сів.
І, тільки випивши склянку дешевого хересу – єдиного напою, який визнавав вікарій, – Кас трохи заспокоївся й розповів про своє побачення з Незнайомцем.
– Приходжу я, – ледве зводячи дух, казав він, – і починаю з того, що прошу відписати яку-небудь суму на користь медичної сестри. Коли я ввійшов, він сунув руки в кишені і всівся в крісло. Сопе. Я кажу йому, що чув про його наукові інтереси. «Так», – каже і знову сопе. Сопів він увесь час, поки я був там; певно, здорово застудився. Воно й не дивно, коли так закутуватися. Я розказую йому про сестру, а сам пильно до всього придивляюся. Скрізь – пляшки, хімікалії, терези, пробірки на підставках і запах… вечірніх фіалок, чи що. «То підпишетесь?» – питаю. Каже, що подумає. Тоді я питаю навпростець, чи не провадить він яких-небудь дослідів? Каже, що так. І давно? Його взяла злість. «Давно, чорти б його батькові!..» – «О!» – кажу. Він і так уже кипів, а моє запитання розпалило його ще більше. Йому, бачте, дали рецепт, і рецепт надзвичайно важливий; який саме – не сказав. «Медичний?» – питаю. «А вам навіщо знати?» Я перепросив його. Він зверхньо пирхнув, кашлянув і вів далі. Він прочитав рецепт. П’ять складових частин. Потім поклав його й відвернувся. Працював він у кімнаті з відчиненим вікном, і протяг здмухнув папірець. Він помітив – щось полетіло. Кинувся до каміна, та ба! Папірець згорів, тільки попіл витягло в димар. Тут він безнадійно махнув рукою.
– Ну й що?
– А руки ніякої! Самий порожній рукав. Я подумав, що він каліка, – носить коркову руку, а оце відчепив її. А потім думаю: ні, тут щось не так. Який же чорт підтримує рукав зсередини й не дає йому стулятись, коли там нічого нема? А там не було нічого, запевняю вас. Анічогісінько. Я бачив приблизно до ліктя, і там була тільки порожнеча, видима крізь дірку в рукаві. «Боже!» – скрикнув я. Тоді він спинився. Втупив у мене свої очі під окулярами, а потім і собі глянув на рукав.
– Ну
