у серці володаря м’як, мов віск на сонці: озивалася давня приязнь до співця, який сам, без поклику й повеління, двадцять років тому прийшов до нього з Болохівської землі – князь тоді оволодів Бакотою на Пониззі після смерті Мстислава Удатного, і вимучений боярськими здирствами люд вельми радів Данилові.
Вдивлявся з осторогою, бо й сам не вірив, що Митуса, який ніколи не боявся ні стріл, ні списа, ні меча, міг раптом так злякатися погрози князевої, щоб аж на коліна впасти; і осторога та була не даремною: як тільки Митуса розправив розв’язані руки, враз не залишилося й сліду від гіркоти, випечалуваної на устах, – на її місці заграла зухвала посмішка.
Стиснув Данило в долоні срібну чашу, аж зігнулася креш, і ще раз ствердив про себе, що немудро чинив, коли, отроком прийнявши княжий вінець, попустив віжки громадам і боярам, міцно натягнуті вітцем Романом.
Задумав молодий Данило добром з’єднати собі людей. Дарма, що книжник Тимофій уславив покійного князя Романа найдобірнішими словами, які силу означають, – і левом, і риссю, і орлом, і туром, – боявся юний князь жорстокої слави свого вітця, який громадам віча скасував, зрадливих бояр живими в землю велів закопувати, а литву запрягав у плуги. Подумав, що не можна затискати кулак тоді, коли він більше не стискається, бо супроти волі ув’януть пальці й розтуляться у знемозі; що зрідка треба попускати попруги на конях – натруть-бо худобині боки до крові й усе одно треба буде випрягати, ще й лікувати; що батогові вряди-годи слід дати й спочити: звикне твар до безупинного посвисту й перестане чути спонуку.
Прийнявши княжий вінець, постановив Данило сповідувати заповіти свого великого предка Володимира Мономаха, який радив по-вітцівськи лагодити поспільство до битв з поганами, не губити душ невпокірливців, навіть якщо який заслужив і смерті, не давати сильним принижувати слабших, бо ж звісно: чиї шати світлі, тих і мова чесна; і не гордитися званням своїм, пам’ятаючи, що воно Богом дане і Ним забране може бути.
Як задумав, так і чинив Данило: маючи ще й гадку про те, що співці Мономаху славу співали й називали його, як і Володимира Святого, сонцем, – сподівався галицький князь хоч малої вдяки від людей, бо мав на це право. Хіба не він у краю, роздертому й знесиленому кривавими міжусобицями, подав взірець справжнього братолюбства? Он неподалік Тухольських воріт, в урочищі Святославів, височить могила третього сина Володимира Великого – Святослава, який після моторошної смерті братів Бориса і Гліба втікав від Святополка Окаянного до угорського короля Іштвана й був тут зарубаний печенігами, посланими братовбивцем. То ж чи не перший в історії Руської держави Данило Романович подав братню руку молодшому Василькові, назвав його другим правителем і віддав йому Володимир?
Мав Данило право сподіватися на добре слово від людей: і уграм, і ляхам місце їхнє вказав, і крижевників відбив од Руської землі; тому й служив йому премудрим словом книжник Тимофій, родом з Києва, співав хвалу Мстиславу Удатному й Данилової слави не поминув
