солодкого вина. І фея Дінь-Дінь вперше з’явилася перед ним, немов віддушина, принадна наречена… аби вже ніколи не залишати. Замиготіла різнокольоровими бензиновими крильцями й навіяла відчуття радості. Беззмістовної, брехливої, недоречно-дурної й майже вульгарної. Бо радіти хлопцю нема чого. Бо його кар’єра молодого інженера закінчена, ще й не розпочавшись, бо дома на нього чекають четверо жінок, яким не в тямки, чому Антін не склав іспиту.
Вони не розуміють його, збираючись до недільної проповіді в районну церкву, де напевно скажуть і про Антіна, «якого чорти звели з правильного шляху». Не розуміють його, вечорами дивлячись тупі вечірні телевізійні програми й фарбуючи нігті лаком, який Антін їм привіз із Катовіце. Не розуміють, поглинаючи італійську салямі, також привезену Антіном із заробітків. «Не розуміють – не розуміють – не розуміють…» – дзиґотить в антіниному вусі й він прокидається нарешті з тяжкого задушливого сну, в якому він бачив рідний дім. Антін машинально вимикає будильник, ляскаючи його по металевій кришці й «не-розуміють-не-розуміють-не-розуміють» враз припиняється.
П’ючи каву і похапцем зав’язуючи шнурки на кедах, Антін усвідомив, що вчора він так напився, що майже проспав свою щоденну каторгу. У вухах і досі дзенькає «не-розуміють-не-розуміють-не-розуміють» дешевий вчорашній алкоголь, а в очах фея Дінь-Дінь розмахує перед самим його носом бензиново-райдужними крильцями. Але треба щонайшвидше бігти.
Не зважай, Антін. Біжи, як то – Лола, біжи[25]. Бо виконроб, твій начальник, такий веселий і здавалося б безтурботний чеченець, прожене тебе, «как-піть-дать», під три чорти. Бо твій ліміт запізнень вичерпано.
– Значить так. Робитимеш з гіпсу погруддя Шевченка, – задоволено проказала усміхнена, дуже огрядна жінка, ніби обдарувала Максима пачкою знецінених в умовах окупації карбованців. – У нас є виробничо-художні майстерні, котрі конче потребують таких майстрів, як ти.
– Та я ж ніколи такого не робив? – знітився хлопець. – Зате я знаю німецьку…
– Так. Мовчати! – враз змінилась на обличчі й строго вигукнула жінка і склала руки на грудях. Розкішні рукави її вишиванки напнулися на руках, підкреслюючи дебелість її кінцівок. – Розвів тут мені, панімаєш, демагогію. Ти ж сам казав, що збирався в медичний, а батько травматолог?
– Це так, – погодився Максим.
– Ну от. Значить впораєшся з гіпсом, – винесла вердикт співробітниця кадрів Київської міської управи, котра опікувалася населенням Києва під окупацією. – І то, юначе (вона нахилилася до Максима, майже торкаючись своїм чималим бюстом і дихнула на нього цибулею), то тобі така преференція – бо ти щирий українець. Всіляким зросійщеним містянам і євреям-торгашам роботи не даю. Так і знай. А як же арбайтскарте[26]– її ніхто не відміняв і без неї відправлять або мости будувать, або прямісінько в Германію! А то дорога, кхм, не дуже близька.
Вона
Йдеться про фільм «Біжи, Лоло, біжи».
Посвідчення особи, де на розграфлених сторінках щотижня мав ставитися службовий штамп про перебування на роботі.
