style="font-size:15px;"> Однак потім, коли минав сквери з обох сторін на вулиці Коцюбинського, його осінило і він вдарив себе по лобі: «Точно! Водохресний Святвечір адже надворі! І вже не радянський Київ… Все можливо… І якби мама була живою, вона приготувала б нам з батьком куті й мене примусила її їсти, хоча ще торт з Дня народження недоїдений…».
На юнака нахлинули спогади. Він безрезультатно боровся з вечірньою завірюхою, котра стіною загороджувала йому шлях, йшов, обмотаний старою маминою вовняною хусткою і плакав ридма. Від цього на його щоках враз замерзали колючі крижинки й він незграбно мружився і здирав їх обледенілими пучками пальців. Йти було ще далеко і Максим як міг боровся з почуттями й непогодою. Врешті, якось таки дійшов…
Старий, підсліпуватий дідуган з покорченими від ревматизму пальцями зиркнув недобре на Максима і лише хмикнув: «Робота – не бий лежачого. Ти що? Син якогось цабе? Ану признавайся?!». Однак, Максим не встиг ні в чому зізнатися, бо останні сили витратив на те, аби спуститися до того підвалу. Він обперся об вхідний отвір майстерні й враз за тим втратив свідомість від недоїдання.
Отямився на холодній підлозі. Дід прискав на нього льодяною водою: «Ти чого, парінь? Думав дуба дати? Та я ж тебе з підвалу мертвого не винесу! Ану ставай до роботи! Що, зовсім голодний?» – зиркнув на нього дід і Максим побачив в його погляді погано приховану жалість. Після мацюпусінького кусника ерзац-хлібу і склянки льодяної води, Максим таки став до роботи.
Якийсь нещасний каганчик, котрий димив і бухикав так, немов ось-ось має згаснути, освітлював підвал, в котрій розташовувалась та майстерня. Окрім діда Остапа і Максима більше там нікого не було. Дід бухикав так само як і його нещодавно згасла мама і Максим підозрював, що в того також сухоти. Однак, часу на припущення і зайві думки не було.
Дід Остап замішував гіпс, Максим виливав його в форми, в котрих той застигав і ставав погруддями Шевченка.
– Діду, а навіщо їм стільки погрудь Шевченка?
– Не став зайвих запитань! Хіба ж тобі не відомо, що то Кобзар? Світоч українського народу?
– А причому тут німці, діду?..
– Не німці! Він потрібен нашим патріотам! Нашим воїнам ОУН! Однак, просвітницька сила Кобзаря поза всілякими сумнівами. О! – проказав дід Остап, піднявши вказівного пальця догори, радіючи своєму винахідливому поясненню і пошкандибав з брудним відром за черговою порцією гіпсу.
Максим більше не допитувався.
Так іноді трапляється, коли ідеї генія використовують не щирі послідовники, а задля якихось інших, корисливих цілей. Немов крадуть його єство, аби залучити ще більше прихильників. Адже Шевченко понад усе хотів, щоб його почули. А значить – розповсюдження своїх ідей. Хотів, аби ті належали всім українцям і надихали їх, освітлювали їх непростий шлях і надавали просвіту неписьменним. Хотів, аби українці научалися свого і чужого не цуралися.
Майже
