романі. Тож можна лише сухо констатувати, що біг він очманіло швидко. І добре, що «мєнти» також не трапились йому на шляху, бо однозначно б поцікавились, від кого втікає «іностранєц» і, чого доброго, затримали б Антіна. Однак це не покращило ситуації й він запізнився на годину.
«Бл*ть, с*ка, бл*ть! – почав Борз свій розгніваний монолог до захеканого Антіна, що перебував на межі серцевого нападу, – Ти, йо* твою мать, думаєш ти кто, Пєсков?!». Далі в тій же манері виконроб зауважив, що Антін і не Кадиров, і не Чубайс, і не Медведєв, і звісно, що не Путін. Потім Борзові пізнання прізвищ російської олігархічної верхівки закінчились і він досить коротко послав робітника під три чорти. Антін хотів було попроситися залишитись, вже приготувавши напохваті жалісливий вираз очей, однак, обвівши поглядом фронт робіт невеличкої квартирки метрів шістьдесяти схибив, вирішивши, що заробити багато на цьому ремонті не вдасться і, поклавши на ваги заробіток і те приниження, яке йому доведеться витерпіти від Борза, бо, позаяк, той був напрочуд злопам’ятним, аби дозволити залишитись, а з іншого боку – можливість просто розвернутись і піти, обрав другу чашу, значно вагомішу. Як йому здавалося на той момент. Як же він помилився у своїх недолугих розрахунках…
Невдовзі Антін усвідомив, що то його Лисий поплутав і гірко пошкодував. Від інших будівельників, своїх земляків-західняків українських, Антіну скоро стало відомо, чому його не беруть нікуди на роботу…
Діяло сарафанне радіо і Борз особисто всіх інших виконробів Москви та Підмосков’я попередив, аби небораці на жодному будівництві не давали роботи. І це був не один шістдесятиметровий об’єкт, така собі халтурка, а цілий квартал, до якого входило шість хмарочосів адміністративного і житлового призначення[31] в одному з яких і була ота квартира, яку встиг побачити Антін. І його гордий, чеченський прораб пообіцяв вголос, аби всі почули й запам’ятали, що Антін жебракуватиме в Москві й роботи ніякої не знайде, поки на колінах до нього, всіма шанованого Борза, не приповзе… І тоді Антін подумав, що і на коліна став би, аби залишитись.
Однак зараз… Ніби щось затьмарило його мозок і він просто розвернувся і пішов. Якомога далі від Борзової лайки, якою той щедро обдаровував спину Антіна, від вапняного диму, що лоскотав у горлі, від того всього будівельного антуражу, з якого складалося його життя (крім спілкування з Дінь-Дінь і щолківського бруду, якщо бути відвертим).
З плюсів (а батько завше вчив його віднаходити хороше в будь-якій ситуації) було те, що коли несподівано почалася окупація, одного вересневого вечора сорок першого, в комуналці залишилися лише він з мамою й одна зубожіла єврейська родина з двома дочками, що, так само як і Максим з хворою мамою, не мали на від’їзд жодних матеріальних ресурсів. Та ще спорадично з’являвся чорний кіт. Спорадично, бо той навідувався вряди-годи й сідав поважно на облуплене підвіконня. Дві інші кімнати їхнього капітального старого будинку, що колись був прибутковим в доісторичні, себто дореволюційні часи, виїхали відразу ж: одну
Йдеться про ММДЦ – «Москва-Сіті».
