лежало воно. Ніби живе, воно дихало в такт словам Хрущова і не зважало на партійника, не зважало на стихійний мітинг, що виник навколо нього, не зважало на будь-що, що б не відбувалося довкола… Ніби морське чудище, хіба що з моря небес, а не води.
Максим дивився на нього, затамувавши подих. Здавалось, ніби були тільки воно і він, і нікого більше навколо. Стихла промова Хрущова і приглушений, нервовий галас киян. Чудище зиркнуло на Макса (як його називали однокласники):
– Чому не втік?
– Не мали можливості. Мама хвора, та й… Коротше, не мали можливості, – чесно подумки відрізав хлопець.
– Поважаю, – усміхнувся металевий агрегат своїми яскраво-жовтими кінчиками крил і пропелерів.
Максиму при цьому здалось, що він ось-ось почне ними крутити й полетить геть, немов бабка. Однак, той залишився лежати на дощатих кузовах вантажівок і зівнув:
– Мама помре. То таке. Всі рано чи пізно… Ти, головне, не сумуй. Я тобі допоможу. Можливо. А можливо й не я. А, можливо, і не допоможе тобі ніхто… – знічев’я промовило чудище. А потім таки додало: – Однак, гер[33], ти зі мною ось зараз розмовляєш і я дещо таки відчуваю і можу.
У юнака закрутилось в голові від тих слів юнкерса і він ледь не впав. «Ти чого? А?» – зиркнув на нього і буркнув невдоволено дядько в кашкеті-«сталінці» – В тебе що, сонячний удар?». Максим мотнув головою, ще раз поглянув на юнкерса і подався додому з тієї площі. «Проща, а не площа» – враз подумалось юнаку. Дорогою до своєї Круглоуніверситетської все думав про той літак. Перед очима стояли його «балкенкройци»[34]. Всі чорно-білі хрести на крилах і фюзеляжі були гострими й загрозливими. Навскіс поставлена свастика ніби погрожувала і не зважала. Уся ця нахабність геометричних фігур при сутичці наживо хлопця не так обурила, як злякала. Адже в пресі на карикатурах зовсім не так зловісно зображали німецьку техніку, якою вона виявилась насправді…
А потім, поступово і невідворотно, до кінця літа, місто спорожніло. Одну третину киян (десь триста п’ятдесят тисяч мешканців) евакуювали, ще двісті тисяч призвали до лав Червоної армії. Залишились лише ті, кому не було куди податися, або невиїзні: хворі й старі, породіллі з немовлятами, інваліди… Непотрібний біологічний вантаж. Дилема, яку радянська влада вирішила просто – не зважати, зневажати й просто цих людей не помічати. Війна… Жорстока.
Як сказала тоді ще жива мама: «тікають до чорта на кулічки». Всі виїздили з Києва куди тільки могли. «Тікають, як криси з «Титаніка» – презирливо казала бухикаюча мама, але Максим все бачив і вже тоді розумів. Що мамі просто дуже лячно і вона здогадується, що скоро помре. Що їм двом, на відміну від всіх тих удачливих «крис», тікати просто нікуди, а так вони б теж залюбки… Мама хоробрилася як могла і Максим усвідомлював, що це її гіпертрофоване презирство до евакуйованих сусідів – лишень завіса, загородка, заслінка від страху. Аби бодай хоч таким чином не здатися
Пан (
Балковий хрест (
