сабвеї зі старого чорно-білого «муві», що ніяк не йшло з його голови. Він би також сидів біля води, тільки не тут, а в Івано-Франківську, на березі Бистриці й готувався б до навчального року. Так, саме так: не їздив би на заробітки, не купляв би мамі й сестрам їхні забаганки, намагаючись замінити годувальника-батька, не шукав би підробітку в Польщі, аби його жінкам легше жилося, а вчився б… Навчався б що є міці, якби б знати заздалегідь, яке воно, «остарбайтерське» життя в Москві… Антін відчув, як нестримно і несподівано гаряча сльоза скочується по його щоці.
Однак минулого не повернеш і наразі Антін – «остарбайтер». Нікчемний, розгублений «іностранєц» в старезних кедах з брудними сірими шнурками, що сидить біля московського ставка. Так само розгублений, як тоді, коли не склав іспит і тинявся околицею міста, мов прокажений і не знав, що йому робити далі.
Саме тоді на обрії замайоріла Мачуха «городов русских». До свого лона, як остання шмара, вона впускала всіх без розбору. І молодих «западенських» спеціалістів-інженерів, вилетівших з інституту на останньому курсі через неспроможність поєднувати навчання і підробіток за близьким кордоном, як ось Антін. І красивих, здебільшого з причини юного віку, свіженьких панянок з Підмосков’я, що шукали кращої долі, якою була його Ліза. І загадкових незнайомок, чи то в ній, Мачусі, на світ приведених, чи то також «понаєхавших», Антін ще не розібрався, якою є та постать з лівого і правого вікон сусіднього будинку. Ніби в очах Антіна: і лівому, і правому.
V
Прогримів Бабин Яр. Містяни стали тихими-тихими й кожен старався бути для окупантів невидимим. Однак, в тому жовтневому Києві сорок першого ще для Максима не відбулися найкарколомніші зміни. Буревій ще чекав на нього…
Єврейських дівчат-сусідок, котрі також змушені були залишитись в рідному місті, звали по-канонічному: Іда і Сара. Однак, задля конспірації, тепер їх величали Іриною і Надією. Євреїв після підпалу Хрещатика розшукували й розстрілювали. Тому імена Іра і Надя були значно коректнішими в побутовому вжитку. А після Бабиного Яру, куди вони дивом не потрапили завдяки старій матері й сподіванню ще розшукати в окупованому місті батька, Максим зі здивуванням констатував, що вони називалися відтоді тільки так. Не було і натяку на їхні старі імена. Ніби від народження їх не чули. Друзі зниклого батька зробили їм підробні документи в паспортному столі й все на тому. Ні слова більше.
Все тоді відбувалось неначе уві сні. В мареві найстрашнішого кошмару, коли силкуєшся прокинутись, але все ніяк. Хлопець чудово розумів, що ось-ось, в будь-яку хвилину, увірвуться німецькі солдати і його сусідок розстріляють… Іді й Сарі, себто Ірі й Наді було ще страшніше – вони просто чекали, коли ж за ними прийдуть. За «брудними жидівками», на яких вони враз перетворилися в рідному місті. За корінними киянками, котрі за щасливим збігом обставин не з’явилися за наказом на кут вулиць Мельника і Доктерівської двадцять дев’ятого вересня…
