пам’ятав, як він переїхав. Це відбулося стрімко і в стані афекту через відрахування з вишу. Трапилася пропозиція постійного заробітку. І не в Польщі. Антін не хотів назад до Польщі. Не хотів до країни, яка, на його думку, стала причиною його життєвих негараздів. Він хотів якнайдалі від Польщі, що так нагадувала його рідне Прикарпаття, від сестер, котрі його засуджували й від матері, котра йому дорікала. Він хотів на край світу, туди, де не буде нікого знайомого і лишень щомісячні індульгенції у вигляді відрахувань з зарплатні нагадуватимуть йому, що у нього є рідні.
В Москві «корочку» про освіту не питали. За умовами контракту мали оплачувати житло. І оплачували. Але коли Антін його побачив, оте помешкання, яке, на думку його роботодавця відповідало санітарно-моральним нормам життя огидних холопів-найманців з брудного чорнозему і фата-морганних бескидів Західної України, то зрозумів, що той, ще гірше, вважає своїх робітників собаками приблудними, й переїхав. Почав наймати квартиру. Грошей враз поменшало, але на хліб і вечірні рандеву з феєю Дінь-Дінь вистачало.
– А де ти працюєш?
– прочитав Антін нове повідомлення на екрані свого телефону.
– В одній компанії.
Антін згадав про інфу щодо ремонтів, викладену під фоточкою і додав:
– Працював в одному московському архітектурному бюро. Нічого цікавого. Сидяча робота. Але в компанії труднощі… Вирішив звільнитись і знайти якусь халтуру, – вигадував він «на ходу». – Знову ж таки, необов’язково в Москві. Може, на будівництві… В Україні з роботою наразі туго. Я з Івано- Франківська, якщо що.
– Так, я зрозуміла вже;) Так і працюй в Москві. Тут роботи більше;))
Антін хотів було запитати: «Як зрозуміла?», але потім згадав світлини рідного міста у своєму інстаграм-акаунті й лишень щасливо усміхнувся.
– Ну це я так. На всяк випадок;)
– Ну ясно.
Через певний час Антін вирішив продовжити:
– Чим ти займаєшся?
– Консультант з підбору персоналу на одному підприємстві з мережевих продажів.
– О-о… Оце так… Оце справді круто, – вирішив підлеститися Антін.
– Та зовсім ні. Звичайнісінька сидяча і зовсім не творча робота.
Загадкова сусідка за коротку мить додала:
– Зовсім не круто) Хіба… Я вдома працюю. Маю купу вільного часу.
– Це значить, ти належиш сама собі. Робиш, що хочеш. Це тааакий кайф.
– І самоконтроль;)
– Краще самоконтроль, аніж…)
– Дякую на гарному слові. Нарешті усвідомила, що вибрала правильний життєвий шлях)
– А до цього?))
– Хотіла стати юристом.
– А я – інженером. Принаймні, цього хотів мій батько. А я просто любив математику.
Антін відчув певну спорідненість зі своєю випадковою співрозмовницею. «Значить і у них не все задумане вдається…» – подумав він про москвичів і прочитав на екрані телефону:
–
