й поплакатися на гірку долю. Бо, окрім ріки й чудово зробленого, схожого на кінодекорації, центру його рідного міста, що вкотре продемонстрували нещодавні відвідини, в Івано-Франківську його ніщо не чекало. В активних пошуках заробітку кудись на задній план посунулась навіть Ліза. «Та й по тому…» – подумав він, і знову легко щось кольнуло в грудях.
Мартіні, жодного іншого «шмурдяка»… хорошого, поганого, хоч якого, не стало також. А на тверезу голову Антінові не приходили сумні думки, а самоїдство, як вечірній ритуал, зникло. Антін думав, як бути далі. Він вже й на фейсбуку розмістив інфу, що, мовляв, нудиться без роботи, може в кого що є, га? І от, маючи інстаграм-акаунт, робив на ньому те саме з безвиході.
Фотка, щойно зроблена з вікна його барлогу й покликана проілюструвати всьому московському бомонду, який пречудовий «остарбайтер» чекає, засукавши рукава, аби йому тільки дали можливість зробити якийсь люксовий надскладний ремонт, вийшла з будинком навпроти, в якому жила загадкова незнайомка з очима «кольору Тіффані». Він почав її обробляти, аби зробити кращою, і вибрав такий фільтр, що несподівано прочинив завісу на її помешкання. В глибині відчиненого вікна, де так часто з’являлась дівчина, він зумів розгледіти стіл і жовту вазу на ньому. А коли збільшив чіткість, погравшись ще трохи в налаштуваннях інстаграму, то побачив оксамитове старе крісло за столом. На стіні висіло дзеркало, «здається, воно» – подумав Антін, бо в ньому чітко відбивалось щось, схоже на громіздкий дитячий велосипед, що стояло в коридорі з іншого боку стіни. Антін все намагався роздивитись помешкання дівчини з очима «кольору Тіффані», з усією пильністю придивляючись до світлини. Ніби звичайнісіньке помешкання. Нічого незвичного на фото не було. Однак, щось непокоїло хлопця, ніби якась асиметричність відчувалась вглибині картинки. Він напружив очі й прискіпливо почав вивчати інтер’єр квартири на фото, намагаючись побачити невідповідність або непропорційність, що муляло його око горе-архітектора, котрим він так і не став. «О так! – майже вголос вигукнув Антін. – Є!». Дзеркало на стіні висіло надто низько, майже врівень зі столом у вітальні й відзеркалювало незрозумілу штуку з великими колесами, напівзаховану за стіною. «Може, то якийсь новомодний дитячий велосипед з такими серйозними колесами внєдорожніка?», – подумав Антін і відразу ж знову згадав Лізу, яка постійно торочила йому про дитину. Від прикрості міцно стис вуста, нахмурився і поспішив закінчити з постом в інстаграмі. Вказав своє місцеперебування. Розмістив. Ніби все.
Прокинувся посеред ночі від пронизавшої його свідомість думки, що забув вказати свій мобільний в пості, аби його могли знайти всі бажаючи нувориші для своїх дорогих ремонтів. Матюкнувся.
Максим розрізав першим ліпшим ножем, котрий знайшов в безладі покинутої комунальної кухні, велику білу редьку. Вона не дуже приємно пахла, коли була ще цілою і неушкодженою, і хлопець підозрював, що вона давно зіпсована. Просто бабця з «обжорних рядів» на Сінному витерла всю плісняву хустиною, аби
