єврейки потроху, з острахом, але таки почали з’являтися на спільній кухні та у вбиральні комуналки. Жити ж якось треба?
Від молодшого фріца завжди пахло шоколадом і коньяком, та так потужно, що Максим ледь не втрачав свідомості від того запаху. Якось він зустрів того без побратима на кухні й намагався завести розмову на своїй німецькій, котру в його школі дуже гарно викладали до війни. Однак німець, хоча все усміхався, було видно, як напружено стискає ручку примусу і з осторогою озирається на юнака. Максим тоді знічев’я відступив. Та й пістолет в кобурі фріца не дуже спонукав до душевної бесіди. «Не вийшло, – подумав тоді хлопець. – Ну і грець з ним! Якщо стрільне і мене поранить – нічого йому за це не буде. Жодним чином…».
Другий фріц, вайлуватий і старший за того, що пахнув шоколадом і коньяком, був не таким обережним.
Він відразу ж оточив пильною увагою старшу сестру, Сару, коли дівчата потроху почали виходити з кімнати, й чомусь запитував у шістнадцятирічного Максима дозволу на «айн шпаціре». Максим здогадувався, що, мабуть, той сприймає його за старшого брата дівчини. Адже існування комуналок, в котрих разом жили абсолютно чужі люди, йшло в розріз з європейськими уявленнями про побут містян, і киян в тому числі. Максим усвідомлював, що фріцам може й пояснили, як то воно в них, радянських людей, відбувається, однак, зустрівши його і двох юних дівчат в одній квартирі, ті цілком могли припустити, що вони між собою родичі. Приміром, юнак – їхній старший брат.
Тому Максим на правах того самого уявного брата звісно відповідав, що ні, жодного променаду. Німець делікатно зітхав і лише зауважував, що він не дипломат, і кілька тижнів це все повторювалось і проходило так бездоганно, що Максим навіть втратив пильність і розслабився. Він настільки був зайнятий зароблянням окупаційних карбованців на вокзалі, що не міг повною мірою усвідомити всю небезпечність цієї ситуації…
Тож товстий фріц театрально запитував дозволу на прогулянку з сусідкою – Максим м’яко заперечував цій ініціативі й той картинно, впевнено, вдягав темно-синю каску з заяложеною емблемою на свою маківку та захисні окуляри, а потім сідав на «хорх-901», простягав руку наперед, ймовірно копіюючи Фюрера і з ентузіазмом командував: «Аберфор!».
Однак одного ранку він вийшов на спільну кухню вже напідпитку і, замість театрального розшаркування, схопив Сару за попу і з криком «Гойте фарен – морген капут!»[36]поволік дівчину у свою кімнату. Настала німа фінальна сцена цього спектаклю. Максим не наважився відбивати Сару та й, коли прислухався, почув лише її тихі схлипування за дверима кімнати фріців. «Значить, не б’ють. А якщо спробую стати на заваді – то мене і вбити можуть», – резонно і з певним полегшенням констатував тоді хлопець і пішов до вокзалу на роботу. Юнак весь день намагався не думати про сусідку і заспокоював себе подумки тим, що нічого б не зміг вдіяти все одно, а якби втрутився – то могли б вбити обох, і його, і Сару, котра вже давно перетворилась на Надю.
«Сьогодні їздиш – а завтра капут!» (з
