разу замкнув він за собою двері, вважаючи, що червоноармійська служба тільки до вечора закінчується. У стьобаній ватяній куртці та в брудних пом’ятих штанях, аби не привертати на вулиці уваги, вирушив Самсон до лікаря.
По Жилянській чулося хлюпання води під чобітьми перехожих. Мерзлі сміттєві кучугури пахли сильніше, а це означало, що весна знову почала відвойовувати в зими свій календарний простір. Березень знехотя наближався до квітня. Десь недалеко пролунав дзвінок трамвая, а через мить і сам він виринув із Володимирської та задзвенів по Жилянській до своєї кінцевої зупинки.
На розі з Ковальською Самсона зупинив стукіт молотків. Він здивувався, озирнувся й побачив робітника, що стоїть на дерев’яній драбині, приставленій до будинку. Поверх назви «Ковальська» він прибивав шматок фанери з чорним написом «Ул. Пролетарская».
Перед будинком лікаря Самсон відчув неспокій раніше, ніж зрозумів його причину. З фасаду над дверима пропала довга вивіска, яка сповіщала, що в цій будівлі приймає лікар із захворювань очей. Серце в Самсона стислося, і з пам’яті виринув нічний шепіт Федора: «Може, убити його?»
Страшні передчуття, однак, не повернули Самсона назад, переміг він їх і постукав у двері ввічливо, як годиться.
Літня прислуга лікаря впустила візитера відразу. Вигляд у неї був поганенький, бліда обличчям, а навколо очей мала темні кола, що свідчили про безсонні ночі.
– Ага, – зрадів, побачивши Самсона, лікар. – Не забули! Ну проходьте, проходьте! Тут поки що Тонечка прибирає.
Прислуга дійсно почала підмітати з підлоги розбите скло. Сам Ватрухін одягнений був у домашній теплий халат, але на плечах і на грудях до халата причепилася тирса і якесь інше теслярське сміття.
– У мене тут уночі неприємна пригода сталася, – заговорив лікар Ватрухін, почавши обтрушувати халат, на який сам, здавалося, звернув увагу тільки зараз – завдяки пильному погляду Самсона. – Увірвалися до будинку два солдати, з ліжка підняли! Один кричав: «Лікуй!» і гвинтівку наставляв. Виявилося, що він своєму товаришеві під час політичної суперечки око багнетом виколов! А тут моя вивіска, як на зло! І він цього бідолаху з оком, яке витекло, до мене штовхає! І кричить: «Лікуй, сволото!» Я ж йому намагаюся пояснити, що лікувати ж уже нема чого! Але потім повів до кабінету, обробив рану, той волає, цей багнетом мене в бік поколює, квапить. Я пояснюю, що тут уже все, тільки треба стежити, щоб сепсису не було, у сухості очну ямку тримати. А він мені продовжує: «Лікуй, а то я тебе вилікую!» А в медичній шафі, як на зло, очний протез лежав, декоративно-рекламний. На згадку про покійного товариша-протезиста. Цей солдат із гвинтівкою багнетом скло в шафі розбив, схопив око й мені тицяє: «Вставляй йому! Рятуй мого товариша!» Я йому пояснюю, що очі роблять за розміром і після того, як очниця заживе. Словом, забрав він очний протез, у кишеню шинелі запхав і пообіцяв повернутися та каменя на камені не залишити. Повів свого товариша. Я тоді двох двірників із сусідніх будинків підняв, скинули ми втрьох із будинку вивіску,
